Полковник уже знав iз слiв Варвари Олексiївни, що у другiй двокiмнатнiй живе дiдок-пенсiонер, який рiдко виходить з дому на своїх покалiчених ногах i якому райвиконком уже багато рокiв обiцяє надати квартиру на першому поверсi. А господарi трикiмнатної завербувалися на Крайню Пiвнiч i, замкнувши в обох ванькирчиках свої речi, здали на три роки велику кiмнату офiцеру з дружиною.
Коваль подумав, що передусiм варто ближче познайомитися iз пенсiонером Колядою. Адже з його виклику газiвникiв усе й почалося. Та й старi люди, як свiдчить практика, найбiльше спостережливi i уважнi до життя iнших людей.
Проте сам Коваль зараз до Коляди не зайшов. Вирiшивши доручити зiбрати потрiбнi вiдомостi по дому старшому лейтенанту Струцевi, Дмитро Iванович почав спускатися по сходах на бульвар, куди мала пiд'їхати машина.
* * *
Тим часом Нiна Барвiнок, похитуючись, немов п'яна, часто зупиняючись, брела вистудженим бульваром. В головi у неї усе переплуталось. Вона ще не могла усвiдомити тяжку новину. Адже вранцi, тiльки прибiгла, захекавшись, в iнститут, як завжди, запiзнюючись, i плюхнулася на своє робоче мiсце, у маленькiй кiмнатцi машбюро, як до неї пiдiйшов Павленко i попросив швиденько надрукувати вiдрядження. Поки вона заповнювала бланк, Вячеслав Адамович переступав з ноги на ногу i раптом спитав, чи не тут у неї другий примiрник працi Журавля i чи надрукувала вона закiнчення.
Нiна не вiдразу вiдповiла, бо Антон Iванович просив поки що нiкому не показувати рукопис i не розповiдати про нього.