- Зачекайте, - зупинив її Коваль. - Як ваше прiзвище?

- Барвiнок.

- Нiна?

Вона кивнула.

- З iнституту машинобудування?

- Так. Науково-дослiдного.

Жiнка злякано обернулася на опечатанi дверi, немов звiдти могла виповзти смерть, i раптом залилася слiзьми.

- Боже мiй, боже мiй, Антон, Антон Iванович, - повторювала вона, вчепившись руками за поруччя сходiв. Зусиллям волi, намагаючись стримати сльози, якi так i котилися з її очей, ковтаючи цi сльози, спитала:

- Де ж вiн?

Коваль знизав плечима:

- У морзi...

- Так, так, - погодилася жiнка. - Я розумiю. Ох, боже мiй! Як же це сталося? Коли? Чому? Хто його вбив?!

Вона не тямила себе. Тупцювала на схiдцях, борсалася, немов не знаючи, на що зважитися: йти далi вниз чи повертатися на площадку.

Полковник уважно стежив за нею.

- Бажаєте щось сказати?

- Нi, нi, що ви?! - В очах жiнки з'явився осмислений вираз. Я пiду... Так, так, я пiду, - сказала вона, не дочекавшись вiдповiдi на своє запитання.

- Гаразд, - погодився Коваль,, - ми з вами ще поговоримо.

Друкарка, забувши про лiфт, повiльно спускалася по сходах. Коли вона сховалася на нижньому прогонi, Дмитро Iванович почекав хвилину, а тодi поглянув крiзь заскленi рами сходiв вниз на бульвар, що танув у бузковому зимовому свiтлi. Йому ще раз схотiлося побачити Нiну. Вона довго не з'являлася у полi його зору, а коли нарештi полковник побачив її маленьку, немов зiгнуту вiд удару постать, ледве упiзнав у нiй ту високу молоду жiнку, з якою щойно розмовляв на сходах.

Дмитро Iванович обвiв поглядом дверi, що виходили на площадку, мiркуючи, ким iз сусiдiв Журавля насамперед треба буде зацiкавитися оперативнiй групi.

У цьому будинку, зведеному ще у тi часи, коли житлова кооперацiя на пiсковiй Русанiвцi тiльки розгорталася, на кожному поверсi обох блокiв було по чотири квартири: однокiмнатна, двi двокiмнатнi i трикiмнатна.