Їй пригадалася розмова з Павленком кiлька днiв тому на цьому ж бульварi Давидова.

...Вони йшли удвох уже затихаючим, огорненим присмерками бульваром. Нiна зосереджено дивилася собi пiд ноги, немов боялася спiткнутися об щось невидиме на ледь притоптаному снiгом асфальтi. Вона ступала своєю рiвною, тихою ходою, не розгойдуючись, не поглядаючи на свого супутника. Худенька, висока, у легкому пальтi, вона здавалася тополинкою, яка вийшла з шеренги високих, вкритих памороззю дерев, що застигли у зимовому повiтрi вздовж бульвару, i рушила поруч людини.

Павленко нервував. Вiн рухався пiдстрибом, то трохи вiдстаючи вiд супутницi, то вириваючись наперед, прагнучи заглянути їй в очi i переконатися, що вона його слухає.

- Зрозумiйте мене правильно, Нiночко, - поспiшав виговорити своє Вячеслав Адамович, розумiючи, що час у нього обмежений: ще квартал - i покажуться Березняки, будинок, в якому живе друкарка i бiля якого йому доведеться попрощатися. - Зрозумiйте мене правильно, Нiночко. Я ваш друг!

Нiна мовчала, сховавши пiдборiддя i носик у пiднятий комiрець пальта.

- Я бажаю вам добра. Я вам дуже спiвчуваю. Знаю i про ваше нелегке життя. Все знаю. А людина ви прекрасна, мила, сердечна... гiдна кращої долi. Якби ж вам хоч трiшки пощастило в життi! I якби це вiд мене залежало! Я iнодi готовий убити себе за те, що не можу принести вам щастя!

- Що ви знаєте про моє життя? - вивiльнила обличчя з комiрця Нiна. - Моє життя - справа тiльки моя, Вячеславе Адамовичу.

- Так, так, звичайно, - поспiшав погодитися Павленко. - Зрозумiйте мене правильно. Я тiльки хотiв якось допомогти вам, ну, як це сказати, захистити вас...