- Вiд чого?

- Ну, - запнувся Павленко, - скажiмо, вiд бiди, яка може впасти на вашу голову.

- Яка ще бiда? - Жiнка пильно глянула на спiвбесiдника.

- Ну, можливо, не зовсiм так... просто попередити, щоб ви не обманювалися... Зрозумiйте мене правильно, я не можу дивитися, як щиро ви вiдданi Антоновi i якою невдячнiстю вiн сплачує. Менi тяжко про це говорити, але я ваш друг, Нiночко, справжнiй друг, я до вас з усiєю душею. Ви менi навiть нагадуєте Неточку Незванову з Достоєвського... Дивлюсь на вас i немов перечитую роман. Втiм, нi, не перечитую... а бачу усе наглядно, бачу ваше нелегке майбутнє...

- Що ж ви бачите? Яке майбутнє?

- Антон гарний хлопець - красень, розумний, талановитий... Але ж вiн нiчого не зробить для вас, сiм'ю вашу зруйнує, а сам не одружиться. Я його добре знаю. Вiн людина пориву, хвилини, у запалi пообiцяв, а ви й повiрили, понадiялись... I тепер на моїх очах повторюється вiчна, як свiт, iсторiя...

Павленковi, очевидно, усе важче було говорити, i вiн усе дужче запинався.

- Зрозумiйте мене правильно, - передихнувши, говорив далi, - я не можу таїти те, що знаю.

- Антону Iвановичу ви теж друг?

- Бог свiдок - друг, - притиснув руку до грудей Павленко, - i саме тому хочу вас попередити, щоб ви не плекали рожевих надiй. Ви уже, здається, ладнi пiти з дому i розлучитися з чоловiком. Але куди ви пiдете? Та ще з дитиною... Йому поки що зручно з вами, як i з iншими до вас... Вiн, певно, взагалi нiколи не одружиться... Менi шкода вас обох...

Нiна, незважаючи на холод, уповiльнила крок i пiдвела голову. Страшний здогад гадюкою заповз їй в душу, але вiд нього змерзлiй жiнцi стало жарко. Небо, досi рожевувато-сiре, набрало темного фiолетового вiдтiнку, потемнiв i снiг, i раптом i будинки, i небо здалися їй зовсiм чорними, немов вона ослiпла.

Жiнка зупинилася, затулила обличчя руками. Павленко пiдтримав її за лiкоть.