Нiна вiдвела його руку.

- Це Антон доручив вам поговорити зi мною?

- Рятуй боже, Антон нiчого не знає, i, благаю вас, не переказуйте йому... Вiн непогана людина, це факт. Але серйозно ставитися до жiнок не вмiє, навiть до вас, ви це самi вiдчуваєте, - говорив далi Павленко. - I я думаю, вiн теж буде радий, коли вузол розв'яжеться.

- Що ж ви пропонуєте, Вячеславе Адамовичу? - нарештi зiбралася з думками Нiна, коли чорнота вiдступилася вiд неї. Пiдняла сумний погляд на спiвбесiдника...

Павленко закашлявся, та так, що не зав'язаний шворками триух мало не злетiв з голови.

- Та нiчого, Нiно Василiвно, - теж сумно вiдповiв вiн. - На жаль, поки що нiчого... Ви тiльки зрозумiйте мене правильно. Я не знайду слiв, щоб усе сказати. Немає таких слiв у мене. I в мовi немає. У всiй нашiй великiй мовi. Не знайшли їх люди. Чи зрозумiєте ви мене, якщо скажу, що в юностi мене найбiльше вразила одна книга пiд назвою "Неточка Незванова". Читаючи її, я плакав, як мала дитина, i давав собi слово: коли зустрiну таку Неточку, зроблю її щасливою...

Але час зараз iнший, я зрозумiв, що Неточки вже немає i бути не може... Мрiя, з якою я жив багато рокiв, потьмянiла, поблякла, розтала...

Та ось раптом з'явилися ви... Ще до того, як вперше прийшли до Антона, ще на роботi, в iнститутi, я побачив вас... Далi - бiльше. Придивляючись до вас, усе дужче пiзнавав свою Неточку Незванову... Але... - Павленко розвiв руки, - ви з'явилися у моєму життi пiзно... Як бог свят...

- Менi холодно, Вячеславе Адамовичу, - перебила його Нiна. - До побачення, я побiжу.

- Нi, нi, - схопив її за рукав пальта Павленко, - так не можна. Я надто довго носив це в собi, щоб не сказати вам все, до кiнця, коли вже почав... Я вас не вiдпущу. Потерпiть. - Вiн поглянув на тоненькi нитянi рукавички жiнки. - Давайте, я потру вам пальчики, щоб зашпори не зайшли.

- Не треба! Ви пiшли мене проводити, щоб наговорити на людину?

Нiна припинила спроби Павленка узяти її руки у свої i збiльшила крок.