- Відгадай, у кого найкращі великі пальці? -сказав Карлсон.
Він замилувано дивився на свої чорніковбаски і якусь хвилину розважався тим, щоховав їх, втягаючи в шкарпетки, а тоді зноввипростував.
- Слухай, Карлсоне...- ще раз спробувавМалий, та Карлсон перебив йому:
- От ти вмієш рахувати. Коли я весь вартийдесять тисяч крон, то скільки п'ятиеровихмонет я міг би, по-твоєму, дістати за своївеликі пальці?
Малий засміявся.
- Не знаю. А ти хочеш їх продати?
- Авжеж,- відповів Карлсон.- Тобі. Ти дістанешїх дешево, оскільки вони вже не нові і...-трохи подумавши, він додав: - Не дуже чисті.
- Що ти верзеш! - сказав Малий.- Як же ти обійдешсябез великих пальців?
- А хіба я сказав, що обійдуся? - спитавКарлсон.- Вони залишаться в мене, але взагалібудуть твої. Я їх просто позичу в тебе.
Він поклав ноги Малому на коліна, аби тойпереконався, що великі пальці вже однаково,що його власні.
- Уяви собі, що кожного разу, побачивши їх,ти міг би сказати: «Оті великі пальціналежать мені». Хіба це не вигідно? -переконував він Малого.
Та Малий не хотів торгувати пальцями. Вінпообіцяв і так віддати Карлсонові всі п'ятаки,які в нього є в скарбничці. [525]
А тоді нарешті сказав те, що давно вжепоривався сказати:
- Слухай, Карлсоне, ти міг би вгадати, хтомене доглядатиме, коли мама з татом будуть увідпустці?
- Найкращий у світі доглядач,- відповівКарлсон.
- Ти маєш на думці себе? - запитав Малий, хочі сам добре знав, що Карлсон мав на думціякраз себе.
Карлсон кивнув головою:
- Авжеж. А як ти знаєш ще кращого доглядача,то я дам тобі п'ять ере.
- Панна Цап,- сказав Малий.