Пріська: Замість бичком бавитись, ти б краще пішов та соломи набрав. А то вже все із клуні повисмикував! І то ж, хіба — Михайлику?

Микола Гнатович: То ж дитина. Хай бавиться. Нам би з тобою, бабо, хоч такого!

Баба огорчённо идёт в огород. Мыкола Гнатович, обмотавшись удавом поудобнее, встаёт с лавы.

Микола Гнатович: (до удава) Ну що, пішли, Борю?

Удав похотливо высовывает кончик языка.

Кіндрат Омелянович: (кричить через все подвір’я) Миколо Гнатовичу, в він у тебе миші їсть?

Микола Гнатович: Ніт. Він мишей зовсім не чіпа. Взагалі, Кіндрате Омельяновичу, з мишами треба поводитись так, як хочеш, щоб миші поводились з тобою.

Мыкола Гнатович идёт со двора. Павлин распускает хвост, салютуя хозяину. Киндрат Омельянович с омерзением плюёт ему вслед.

Возле сельмага. Степан Чарльзович и Свирид Опанасович сидят на корточках. Их велосипеды небрежно брошены в грязные бурьяны. На телеграфном столбе висит рупор сельского «брехунца», монотонно и сладко бормочущий «Казки дідуся Панаса». Всё живое к этому времени либо умерло от жары, либо медитирует в короткой тени, как, например, одуревшие куры и два наших героя. Маленький сельский хлопчик с соплями, похожими на уздечку лошади, слушает их дебильные рассуждения вперемешку с не менее дебильными историями дедуся Панаса, одновременно чертя палочкой в пыли загадочные каббалистические знаки.

Степан Чарльзович: Ви чули новину, Свириде Опанасовичу? Мериканський авіаносець взірвався.

Свирид Опанасович: Много загибло?

Степан Чарльзович: Геть усі. Тілько боцман успів зіскочити. Хоча пальці йому на нозі геть чисто поодривало.

Свирид Опанасович: У них развєдка дуже харашо работає. Коли у нас хто іде срать, то вони вже всьо знають.