
Оба задумчиво молчат. Из брехунца доносятся ласковые звуки: «От, баба й діду каже: „Піди в лісочок і принеси грибочок…“
Степан Чарльзович: Та развєдка щас до сраки, щоб ви знали. Щас хто перший кнопку натисне, той і буде кашу їсти.
Свирид Опанасович: Колись ніяких кнопок не було, а люди були здорові і жили сто двадцять літ.
Говоря это, Свирид Опанасович достаёт из пиджака поллитру и ставит её в придорожную пыль.
Брехунець: І от бачить дід качечку сіреньку. Дивиться, а ніжка в неї зламана. От, взяв дід качечку, та й до дому несе…
Появляется Мыкола Гнатович с удавом. Он шествует, как сказочный герой. Сопливый мальчишка с завистью смотрит на него. Страшные знаки, им начертанные, змеями лежат в пыли.
Микола Гнатович: Привіт добрим людям!
Свирид Опанасович машинально прячет бутылку.
Микола Гнатович: А шо ти там сховав, Свириде Опанасовичу?
Свирид Опанасович: Та, то я — так.
Микола Гнатович: А покажи.
Свирид Опанасович: Та, жалко.
Микола Гнатович: А в мене і закуска є.
Мыкола Гнатович достаёт кулёк мятных пряников, похожих на щебёнку. Свирид Опанасович с облегчением вынимает бутылку.
Свирид Опанасович: Стакан є?
Степан Чарльзович: Екхе-хе, клята печінка…
Произнеся это, вынимает из кармана стакан.
Свирид Опанасович: Те здоров’я зараз зійшло на пси. Колись люди ніколи не умивались і їли сало. А захоче помідора чи диню, то отак зірве і навіть не миє. І оттакі у всіх пики були! А зараз Б-52 як пустять, і — до сраки те здоров’я.
