Оба задумчиво молчат. Из брехунца доносятся ласковые звуки: «От, баба й діду каже: „Піди в лісочок і принеси грибочок…“


Степан Чарльзович: Та развєдка щас до сраки, щоб ви знали. Щас хто перший кнопку натисне, той і буде кашу їсти.

Свирид Опанасович: Колись ніяких кнопок не було, а люди були здорові і жили сто двадцять літ.


Говоря это, Свирид Опанасович достаёт из пиджака поллитру и ставит её в придорожную пыль.


Брехунець: І от бачить дід качечку сіреньку. Дивиться, а ніжка в неї зламана. От, взяв дід качечку, та й до дому несе…


Появляется Мыкола Гнатович с удавом. Он шествует, как сказочный герой. Сопливый мальчишка с завистью смотрит на него. Страшные знаки, им начертанные, змеями лежат в пыли.


Микола Гнатович: Привіт добрим людям!


Свирид Опанасович машинально прячет бутылку.


Микола Гнатович: А шо ти там сховав, Свириде Опанасовичу?

Свирид Опанасович: Та, то я — так.

Микола Гнатович: А покажи.

Свирид Опанасович: Та, жалко.

Микола Гнатович: А в мене і закуска є.


Мыкола Гнатович достаёт кулёк мятных пряников, похожих на щебёнку. Свирид Опанасович с облегчением вынимает бутылку.


Свирид Опанасович: Стакан є?

Степан Чарльзович: Екхе-хе, клята печінка…


Произнеся это, вынимает из кармана стакан.


Свирид Опанасович: Те здоров’я зараз зійшло на пси. Колись люди ніколи не умивались і їли сало. А захоче помідора чи диню, то отак зірве і навіть не миє. І оттакі у всіх пики були! А зараз Б-52 як пустять, і — до сраки те здоров’я.



8 из 35