Я слухав Iнгу i не знав: вiрити їй чи нi. Не вживалися в моїй уявi цi двi постатi - Чорногори-рiзьбяра i Чорногори-каскадера. Не вживалися i все. Не було в ньому нiчого вiд каскадера, ну нiчогiсiнько!

- Добре, що ти розповiла менi все це, - нарештi змилостивлююся над Iнгою. - Адже ми з Романом познайомилися тiльки двi години тому. Ось, учить мене витесувати гномикiв.

- Та що ти кажеш? - раптом нiби пiдмiнили Iнгу. Про Чорногору вона вмiє говорити серйозно, а про мене - нi. - I ти вважаєш, що зможеш навчитися цьому? - розсмiялася Iнга, вiдходячи вiд огорожi. - Бiдний Чорногора: невже вiн не розумiє, що даремне марнує час? Ну, подумай сам: який з тебе скульптор?

I погордо вiйнувши снопом довгого чорного волосся, пiшла геть.

5.

"...Який з тебе скульптор?" - передражнюю Iнгу, повертаючись до свого Гномика. - "...Який скульптор?!" Нiбито в неї могло б вийти краще!"

Знову пробую взятися за роботу, але менi вже не працюється. Треба ж було цьому дiвчиськовi приходити сюди! Вдасться - не вдасться! Iншим же вдається. Аби тiльки стояти над душею i каркати.

Переборюючи себе, знову беруся за стамеску. Та не встигаю зробити й п'яти надрiзiв, як звiдкись з'являється Роман.

- Бачу-бачу, працюємо в потi чола. Цiкаво, чим потiшимо сьогоднi громадськiсть Нордана? - весело проказав вiн ще вiд хвiртки. Але, побачивши мiй витвiр, розчаровано пошкрiб пiдборiддя. - Нi, колего, мистецтво нам цього не пробачить. Не пробачить... По-перше, виявляється, ти ще бiльше ледащо, нiж я. А по-друге, ти надiлив свого Гномика такою шиєю, що вiн радше схожий на пiнгвiна, нiж на чоловiчка.

- Та невже?! - вдавано дивуюся я. Менi треба було б образитися, проте розумiю, що Роман каже правду. З шиєю моєму Гномиковi не пощастило - це точно.