- Слухай, а може, це навiть добре, що вона така? - кажу Чорногорi. - Усi гномики як гномики, а цей буде особливий. Такого й до музею можуть вiддати. Он, цi, як їх, абстракцiонiсти...

- Пофантазуй-пофантазуй... - бурчить Роман. I знову зосереджено шкрябає пiдборiддя. - Ти, бачу, фiлософ. Хоча... Можуть вiддати i до музею. У мистецтвi все може бути. Раптом започаткуєш нову течiю в сучаснiй скульптурi. Так що давай, закiнчуй. Чесно кажучи, самому менi гномики вже набридли. Хочу взятися за Iвасика-телесика на лебедi, але не знаю, як до нього пiдступитися. Це складна робота.

- Нiчого, спробуй, - раджу тепер уже я. - А раптом iз шиєю Iвасика нам пощастить бiльше.

Якийсь час ми мовчки мудруємо кожен над своєю фiгуркою. Але я раз по раз зиркаю на Романа, чекаючи слушної нагоди, щоб поговорити про його каскадерство. Тепер, дiзнавшись, що вiн знiмається у фiльмах, я вже рiдко наважуюся набридати йому своїми запитаннями.

- А знаєш, - наважуюся нарештi, - коли тебе не було, приходила Iнга.

- Он як! Вiзит ввiчливостi. - I я бачу, що насправдi моє повiдомлення не справило на нього нiякого враження. - Це, здається, ота дiвчинка, москвичка?.. Ви вже познайомилися?

- Ага, - iронiчно посмiхаюся, - познайомились.

- Ранiше вона простоювала тут годинами i дуже заважала. Не люблю, коли хтось стоїть над душею.

- Вона не заважала, вона захоплювалася тобою. Це правда, що ти знiмаєшся в кiно? Хочеш стати справжнiм актором?

- Нi, звичайно, - спокiйно вiдповiдає Роман. - Актором - нi. Ну глянь на мене, хiба я схожий на актора?

Одверто кажучи, я вже й так придивлявся до нього. Але як тут визначиш: схожий чи не схожий?

- От бачиш, - розводить руками Чорногора, так i не дочекавшись моєї вiдповiдi. - Все, що стосується акторства - легенди. Ми з тобою рiзьбярi i залишимо йорданськiй малечi таких чоловiчкiв-крокодильчикiв, що всi ойкнуть. Головне - щоб ти полюбив цю справу.