- Напевне, вiн був тут провiдником? Провiдники знають тайгу найкраще. Як Дерсу-Узала.

- Як Дерсу-Узала? - замислено перепитав Микола Матвiйович. - А що, був i провiдником. З кiлькома експедицiями ходив. Iнженерiв, якi визначали трасу Байкало-Амурської магiстралi, вiн водив - це я достеменно знаю. Кажуть, що сили вiн був дивовижної. В молодостi, звичайно. Кiлька разiв сходився один-на-один з ведмедем. Урукопаш. Усурiйських тигрiв-людожерiв полював. Та й молодих тигрят для зоопаркiв вiдловлював. Мужнiй, чесний чоловiк. Такий умiє брати вiд тайги, але й оберiгати її вiд легковажних людей, якi живуть тiльки сьогоднiшнiм днем, теж умiє. Що я тобi скажу? Почути вiд такої людини те, що ми почули, прикро. Але чоловiк говорить правду.

Микола Матвiйович помовчав, кiлька разiв зиркнув на мене краєм ока i раптом сказав:

- Не знаю, чи такий вiн, як Дерсу-Узала, але якби хтось колись написав про Власа Кириловича мудру книжку - могло б вийти цiкавiше, нiж про Дерсу. Може, спробуєш, га?!

- Я?! - вражено перепитую Миколу Матвiйовича.

- Ну, не зараз, не зараз. Коли пiдростеш, пiдучишся. Хлопчина ти допитливий - придивляйся, запам'ятовуй.

Я висунувся з трактора й озирнувся. Менi хотiлося ще хоч раз побачити цю людину. Одначе побачив тiльки вервечку куряви за трактором, високi модрини обабiч шляху та зграю птахiв над верховiттям.

Микола Матвiйович уже сказав, що пiд'їжджаємо до корпусiв комбiнату, який будували неподалiк залiзницi, проте я все ще озирався назад, щиро вiрячи, що на дорозi, яку ми переорюємо своїми гусеницями, ось-ось знову з'явиться Влас Кирилович. Вийде з тайги, гляне на те, що ми тут наробили, й осудливо похитає головою: "Таку дорогу i так зiпсували!"

Ще у вiкно бачу, що вся рiвнина навпроти нашого будиночку бiла. Не вiрячи очам своїм, вискакую тiльки в сорочцi i розгублено роззираюся. Бiла трава, бiле камiння в низинi, бiлi дерева понад рiчкою пiд бiлими горами. I лише ягоди на кущi, що дуже нагадує кущ калини, - яскраво червонi. Якiсь неймовiрно червонi у цiй вкритiй iнеєм долинi.