Я повертаюся до квартири, швидко одягаю куртку i в'язану шапочку й поспiшаю на рiвнину. Чому все взялося iнеєм? Невже зима? Невже вона почалася у серпнi?

Спускаюся в долину, звiдки, у промiжок мiж деревами, видно сiру смужку рiчки. Схил долини став слизьким, i я одразу ж падаю, пiдводжуся, з'їжджаю вниз, наче невдаха гiрськолижник, i знову падаю. А пiдводячись, бачу перед собою двi дiвочi постатi, якi поступово вимальовуються на тлi бiлої гущавини. Помiтивши мене, одна з дiвчат зупиняється, а друга звертає убiк i бiжить до селища. Ту, що зупинилася, я одразу впiзнаю - це Iнга. На диво, менi здається, що вона теж уся з iнею. Може, це її притрусило снiжинками з гiлок? Або ж я втратив здатнiсть розрiзняти предмети на цьому слiпучо-бiлому просторовиську?

- Валерко! - гукає Iнга. - Пiдведися, застудишся!

Я дивлюся на Iнгу, не бажаючи вiрити, що чую її голос, i чомусь продовжую сидiти на вологому крижаному килимковi трави мiж пеньками i камiнням.

- Пiдведися! - наполягає Iнга, наближаючись до мене. I я виразно бачу її радiсну усмiшку. - Глянь на пагорб по той бiк рiчки. Там оленi.

Тiльки тепер пiдводжуся i бiжу назустрiч дiвчинi. У неї чорне розпущене волосся. На нiй жовта куртка i блакитна, пов'язана замiсть шарфа, хустинка. А чому здалеку вся постать її видавалася бiлою-бiлою? Ага, мабуть, тому, що ця снiгова пустеля освiчувала її слiпучо-бiлим холодним сяйвом, до якого я ще не звик.

Тим часом подруга Iнги вже пiднялася на узвишшя i звiдти стежить за нами. Менi чомусь здається, що зараз вона заздрить Iнзi. I менi теж.

Дiставшись берега, я справдi побачив трьох оленiв. Вони стояли досить далеко вiд нас, лiворуч, по той бiк рiчки, на узвишшi, i сторожко роззиралися. Згодом до них приєдналося ще кiлька оленiв.