- Ага, тепер я розумiю, - каже Iнга. - Он той, що стоїть першим, їхнiй ватажок. Вiн стежив за нами i не кликав iнших, аж поки не помiтив, що ми з Маринкою пiшли геть.

- Шкода, що тут нема Чингiса. Це хлопець iз сусiднього селища. Я обов'язково познайомлю тебе з ним. Вiн, напевне, спробував би пiдкрастися до череди на пострiл рушницi.

- Що ти?! Хiба їх можна полювати? Глянь... Нi, ти тiльки глянь, якi вони! Красивi, гордi. Нi вiд кого не залежнi.

Тим часом ватажок, що досi пильно стежив за нами, уже пiдступив до краю пагорба i, задерши голову, прикрашену плетивом рiг, хрипко заревiв, наче поранений сурмач, що скликав пiд знамена рештки стомленого битвою вiйська. Що означав цей сигнал? Що попереду чатує ще бiльша небезпека? Чи, може, навпаки - не треба боятися людей, якi по той бiк рiчки, бо вони не мають при собi палиць, з яких виривається вогонь, а отже, не можуть загрожувати. Якби тут був Вiчний Мисливець, можливо, вiн зрозумiв би смисл того заклику.

Та ось ватаг спустився з узвишшя, погордо пройшов берегом ще далi вiд нас i, знову заклично заревiвши, обережно увiйшов у воду. Десятка зо два оленiв, що спустилися до берега услiд за ним, терпляче чекали, поки вiн переправиться, жоден не наважувався ступити слiдом. I, тiльки почувши ревiння з того берега, кинулися у воду i теж почали переходити на наш бiк. Олень-ватаг стояв на березi i чекав, поки переправиться останнiй. Та навiть по тому, як гурт зник у тайзi, вiн та ще двоє оленiв продовжували стояти, задерши голову, i дивитися на вершину, з якої нещодавно спустилися.

- Напевне, якийсь олень вiдстав, - стиха проказала Iнга.

- Так, вони когось чекають.

Я глянув на пагорб, потiм на оленiв, а коли знову перевiв погляд на узвишшя, побачив... двох вовкiв. Он воно що! Олень-ватаг знав, що вовки йдуть по слiду i чекав їх. Вiн переправив своє оленяче плем'я через Амгунь, вiдiслав його в тайгу, а сам залишився, готовий зустрiти переслiдувачiв.