- Навiщо? - вражено запитав я. - Якщо ти мрiяв стати скульптором, то й треба було вчитися на нього. Це в тебе спочатку не виходило, а потiм вийшло б. - I тут я ледве стримався, щоб не додати: "Он, як у мене..." - Бути скульптором - все ж таки цiкавiше, нiж будувати звичайнiсiнькi будинки.

- Ти так вважаєш? - сумовито всмiхнувся батько. - Побачимо, як обиратимеш свiй життєвий шлях ти сам. А з професiєю менi пощастило, я задоволений. Принаймнi бачиш свою працю. Он вiн, п'ятиповерховий будинок... Ось дитячий садок... Ти будував, твоя праця. Щось та лишається по тобi.

- I все ж таки вирiзьблювати скульптурки цiкавiше, - м'яко зауважую я, не бажаючи ображати батька.

- А знаєш, може, це в тобi оживає моє покликання. Так часто буває. Але ти справдi станеш скульптором. Менi забракло таланту, або сили волi, терпiння, наполегливостi чи ще чогось там. У цiй справi важко з'ясувати, чого саме тобi забракло в юностi. Щоправда, я не шкодую, що обрав саме такий шлях. I тобi теж радитиму вступити до будiвельного iнституту.

Мовивши це, батько подався дерев'яним хiдником до контори, а я стояв i дивився йому вслiд, жалкуючи, що в нього так мало часу. I не тiльки зараз. Ось так, одверто, поговорити зi мною йому завжди нiколи.

- А ти знаєш, що?.. - кидаюся до Романа, щойно батько заходить за рiг вулички.

- Звичайно, знаю, - враз остуджує мене Роман. - Хочеш сказати, що твiй батько мрiяв бути скульптором.

- Хiба вiн розповiдав тобi про це?

- Давно. Тiльки-но я розпочинав працювати тут. Вiрнiше, я сам помiтив, що вiн якось особливо уважно придивляється до моєї роботи. З простої цiкавостi так не придивляються. Ну, а згодом якось розговорилися...