- Ми завжди так говоримо.

- Ага, так, звичайно... Справа в тому, що надумав я залишитися у цьому мiстi назавжди. Все-таки це перше мiсто, яке починаю з нуля. Приємно жити у мiстi, яке ти починав будувати, з намета посеред дикої тайги!

- Як же це буде? Ти житимеш тут... а ми?

- Ти не так зрозумiв мене, - батько поклав руку менi на плече й розсмiявся. - Я хочу, щоб ми жили в Норданi всi разом. Квартиру нам дадуть. Обiцяли - в третьому багатоповерховому будинку, який ми тут збудуємо. Сучасна мiська квартира. Не гiрша, нiж у нас у Днiстровську. Мiсця тут красивi, таємничi. Ну що?.. Погодишся?

- Не знаю, - невпевнено вiдповiв я. - Хоча... Тут, звичайно, цiкаво. А що, стану мисливцем, полюватиму на соболя...

- Ну-ну, не iронiзуй... Мисливцем... На соболя... Станеш тим, ким захочеш. I зможеш. Але це добре, що ти "за". Тодi нас двоє проти однiєї. Отже, бiльшiсть голосiв... Як думаєш, скориться?

Я зрозумiв, що йдеться про матiр. Напевне, вона вiдмовилася переселятися сюди, i тепер батько хоче переконати її голосуванням на родиннiй радi.

- А мати що, категорично? - про всяк випадок запитав я.

- Не знаю, - стенув плечима батько. - Я ще навiть не говорив з нею на цю тему. Не наважувався, - нiяково всмiхнувся вiн. - Вирiшив спочатку укласти союз iз тобою.

I тут я, сам не знаю чого, розреготався. Менi стало шкода батька. Нехай iнодi я не наважувався заговорити про щось iз матiр'ю. Але щоб не наважувався батько!.. Це вже щось нове.

- Не бачу нiчого смiшного, - насуплено буркнув батько. - I дивись, не зрадь у найвiдповiдальнiший момент. Я тебе знаю...

- У таких випадках я не зраджую. Але в мене теж є одне запитання. Тiльки теж, як мужчина з мужчиною?

- I в тебе? - скинув брови батько. - Цiкаво-цiкаво. Давай, викладай.

- Скажи, ти вiриш, що хлопець i дiвчина можуть дружити?

- Он воно що?! - розсмiявся тепер уже батько. - В що ж тут вiрити чи не вiрити? Можуть, доведено практикою безлiчi поколiнь. А що сталося?