- Ти не зрозумiв, я не просто про дружбу. А про таку, справжню...

- Я теж про справжню. Ти, звичайно, маєш на увазi Iнгу? Адже її?

- Iнгу, - менi аж подих перехопило. - Як ти здогадався?

Та замiсть вiдповiдi батько тiльки поблажливо поплескав мене по потилицi. Мовляв, знайшов чим здивувати.

- I так, по-справжньому, можна дружити навiть у сьомому класi?

- У сьомому? - задумався батько. - Напевне, можна. Хоча, коли зовсiм по-справжньому, то в сьомому, мабуть, ранувато. I взагалi, не замислюйся поки що над цим. Я розумiю, тепер усе списують на акселерацiю. Але повiр: ще рокiв п'ять цей клопiт тобi зовсiм не потрiбен.

- А ви з матiр'ю були однокласниками?

- Були. А що?

- I в якому класi ти вирiшив, що дружитимеш iз нею? Тiльки чесно.

- Ну, я - це iнша справа. Якщо скажу, що твоя мати сподобалась менi ще в п'ятому - ти ж не повiриш.

- Чому? Повiрю. Менi i в п'ятому подобалася. Так, одна дiвчина...

I тут ми не витримали i тепер уже розсмiялися обидва.

- Але ти повинен запам'ятати, що запитувати таке у батькiв не можна, - додав вiн уже цiлком серйозно. - I головне: не надумай проговоритися матерi.

- Про що?

- Ну, про те, що я вирiшив ще в п'ятому...

- А що, хiба вона й досi не знає?

- Ти що?! Навiть не здогадується. Я ж був гордим i незалежним. Вона, наприклад, вважає, що все почалося у нас тiльки на другий день пiсля випускного вечора. Це вона по собi так визначає. А батьки нашi - тi взагалi впевненi, що почалося з другого курсу iнститутiв. Бо тiльки тодi вони дiзналися, що ми зустрiчаємося.

- Оце конспiрацiя! Чому ж ти не зiзнаєшся їй?

- Та як тобi пояснити? Не варто. Ще зазнається. Або вважатиме, що був невихованим школярем, бо думав не про навчання, а бозна про що. Хiба ти не розумiєш: вона ж учителька!

I ми знову розсмiялися. На душi менi якось одразу стало сонячно i лагiдно.