- Нiби не знасш... Iсуса Назарея - ось кого! Нам же вiдомо, кого ти щойно продав скупердяям з храму. А нас цей товарець теж цiкавить! Ну то що, приятелю, залагодимо гендель, га?

Iуда завагався. Цей рудий здоровань - що вiн: пропонус всерйоз чи кепкус? Його непокоуло навiть те, що йому повернули грошi. Щось повертати - не належить до чеснот римських воякiв. Як i будь-яких iнших... А може, й справдi?..

- Давай виказуй хутенько, - наполiг рудий. - Ми знасмо, кому його можна вигiдно перепродати. Понтiй Пiлат за Назарея дасть золото...

Тiльки тепер Iуда збагнув: гаман йому повернули лише тому, що сподiваються заробити бiльше. На душi полегшало - усе стало на свос звичне мiсце.

- Ну, кажи нарештi: де вiн ховасться?

- У Гефсиманському лiсi... Та чи встигнете?

- А що таке?

- Уже збирасться йти по нього храмова варта...

- Нехай собi збирасться. А ми вирушаймо зараз. Веди!

- Навiщо я вам? - сполотнiв Iуда.

- Як то навiщо? Лiс великий. Чого ж нам нишпорити в ньому, коли ти знасш точне мiсце? I от що: аби не сталася помилка, ти Iсуса обнiмеш i назвеш. Зрозумiв?

- А що я за це матиму?

- Життя! - вiдповiв, наче вдарив навiдлiг, Веселий Герман. - Хiба мало?

5. КУБЛО ГАДЮЧЕ

- Мiй любий, ти когось чекасш? - запитала Клавдiя Прокула, яка читала з обличчя Понтiя Пiлата, як з книги, хоча стороннiм воно здавалося непроникливим.

- Так, моя Клавдiс, - вiдповiв вiн, - чекаю, коли приведуть до мене молодика з тонкими, як у жiнки, руками, котрого ти бачила у храмi.

- Його впiймали?

- Цiсу ночi.

- О, мiй Понтiю! Я дуже хотiла б побачити його знову.

- Чому?

- Вiн цiкавий...

- Так, масш рацiю - вiн цiкавий. I я, моя Клавдiс, можу дозволити тобi i побачити його, i почути. Але з однiсю неодмiнною умовою.

- Якою?

- Мовчати.

- Яка жорстока для жiнки умова! Але я згодна. Я мовчатиму i тiльки слухатиму. Якщо нi - виженеш.