Ота екзотика й вабила Клавдiю Прокулу: пахощi - надто велика спокуса для будь-якоу жiнки, а надто - заможноу.

Але прокураторовi було також вiдомо, що в храмових закапелках можна придбати й цикуту або мандрагору. I щоразу, коли виникала завжди мерзотна справа про отрусння, перед зором Понтiя Пiлата спливало похмуре громаддя злочинного ррусалимського храму.

Кодло гадюче!

I це кодло покривас полами свосу сутани першосвятенник храму Кайафа. Зрозумiло, не за словесну дяку дивовижному сврейському боговi...

Але як це довести, коли не масш права на розслiдування? А балачки - не факт. I чутки - не доказ. А далекий Рим щороку вимагас тверду суму. Доводиться нещадно обдирати бiдакiв, коли храмовi павуки-кровососи жирiють.

- Моя люба, ти i раптом тут? - здивовано звiв брови Пiлат, коли нараз розчахнулися дверi до його службового покою i впурхнула Клавдiя Прокула.

Вiн навiть дещо розгубився.

- Я була у храмi, - коротко мовила вона.

- То й що? - ще бiльше здивувався прокуратор цьому несподiваному освiдченню.

Однак збагнув: сталося щось надзвичайне, коли вже завжди стримана й опанована мотрона прийшла до нього не як до свого чоловiка, а як до прокуратора Iудеу.

- Сiдай, будь ласка, - запросив вiн. - Правда, лави тут не дуже зручнi...

- Нiчого - не удома, - урвала вона.

Тодi вiн запитав навпростець:

- Що трапилося?

- Якась злодiйська зграя вчинила напад i пограбувала храмових мiняйл! одним духом виклала вона.

- Ти сама бачила? - сухо запитав Пiлат.