- Я була у храмi! - знову пiдкреслила Клавдiя Прокула з чисто римською гiднiстю.

- Що ж, розповiдай - я слухаю.

Оповiдь уу була короткою.

Спочатку нiчого не вiщувало, що готусться напад. Людей на галереях, де розташованi крамнички, було доволi, але нiхто не привертав до себе уваги. Усе почалося зi сварки. Якийсь молодик, що прийшов мiняти драхми на дiнари, засперечався з мiняйлом, буцiм той дас йому монети з обрiзаним обiдком. А мiняйло тому молодиковi з погрозою:

"Лiпше помовч - я знаю тебе!"

"Можливо, - каже молодик. - Але я, хоч i не знаю тебе, можу з певнiстю сказати: ти - злодiй i шахрай!"

"Варта!" - одразу загорлав мiняйло.

Ось тут i почалося.

Молодик вмить перекинув на шахрая стiл i вхопив шкiрянi торбини з грiшми. В кожну руку - по торбинi. Це стало наче сигналом. Кiлька мiцноу будови чоловiкiв, що досi поводили себе сумирно, нараз повитягали кинджали i кинулися до iнших мiняйл - з найповажнiших. На кам'янiй пiдлозi застрибали золотi монети. Люди жадiбно кинулися ух пiдбирати. А вже тупотiла храмова варта. Грабiжники зникли. А в прохiд, яким бiгла варта, полетiли лави i столи. Зчинилася бiйка.

- Усе сталося так швидко, - завершила оповiдь Клавдiя Прокула, - що я й незчулася, куди i як зникла моя власна торбинка...

Вона безжурно засмiялася.

- Це було дуже цiкаво!

- Чи запам'ятала того, хто розпочав бучу?

- Мiняйла? Та його всi там знають...

- Я питаю про молодика.

- Звичайно, запам'ятала. Адже вiн стояв у кiлькох кроках вiд мене.

- Який вiн iз себе?

Клавдiя Прокула замислилася.

- Малий на зрiст, - нарештi почала вона.

- Нижчий чи вищий за тебе?

- Нижчий, буде менi пiд вухо.

- I це все?

- Чому ж? У нього гарне, лискуче волосся - спадас м'якими хвилями на плечi.

- Якого кольору?

- Темного.

- А точнiше?