Як би там не було, а цей репортаж давав багато поживи для роздумiв. Передi мною постала сила питань. Чому, наприклад, у мене з Азимутом склалося враження, нiби ми не встромилися в планету з космiчного простору, а виборсалися з уу надр, хоч тубiльцiв цей дивовижний факт анiтрохи не бентежить? Або: яким робом цивiлiзацiя таотян могла б провалитися у Всесвiт? Знову ж таки, чому одностайнiсть думок вони святкували на тому ж рiвнi, що й порятунок?

рдине, що менi здавалося цiлком зрозумiлим i виправданим, це нечувана радiсть, яка охопила аборигенiв, коли вони дiзналися про зустрiч двох цивiлiзацiй. Але мене вона хоч i тiшила, та я уу не подiляв. Адже коли ми з Азимутом закоркували ухню планету, то одночасно надiйно ув'язнили в уу надрах самi себе!

Та я не втрачав надiу порятуватися з цiсу всепланетноу пастки. Перш за все слiд було ближче познайомитися з тутешнiми свiтилами науковоу думки, аби з'ясувати, що вони своуми двома iнтелектами можуть нараяти. Однак вже перша вiдверта розмова примусила мене насторожитися.

До наших послуг приставили такого собi симпатичного хлопця, на iм'я XXX. Хлопець як хлопець, мав лише непримiтну за умов Землi ваду - носив на плечах тiльки одну голову. Але в умовах Таотi це одразу впадало в око.

Слово за слово, i невдовзi я з'ясував, що колись вiн був знаменитим приватним детективом надзвичайно щасливоу вдачi. Та кiлька рокiв тому покинув небезпечну службу i з того часу лише й мав того клопоту, що байдики бити. Отож, коли прибули ми, громадськiсть планети завбачливо згадала про однобезголового детектива i приставила його до нас на весь термiн перебування з вiзитом. Ясно, що це було зроблено тiльки для того, щоб менi з Азимутом не муляла весь час очi власна неповноцiннiсть.

Хлопець був дещо ледачий, трохи вайлуватий, сдине, коли пожвавлювався, це в обiдню пору. ув вiн, зрозумiло, за- двох, а пив за трьох. Остання обставина викликала в Азимута серйознi пiдозри, i якось вiн менi тихенько висловив своу жахливi припущення :