Сидiр Силович, тамуючи подих, поманив пальцем дружину, й вони навшпиньки подалися по слiду.

Бiла смужечка вивела їх у садок, повiлася трохи помiж деревами й сховалася пiд дверима старого сараї, що стояв у глибинi саду, за будинком.

Цим сараєм вони не користувалися вже рокiв чотири -- вiд останнього ремонту в хатi. Тодi в сарай позносили всякий домашнiй непотрiб, котрого виявляється завжди багато в час ремонту, i замкнули сарай на важезний замок. Сидiр Силович, якщо бути вiдвертим, навiть не пам'ятав, куди подiв вiд нього ключ.

I от зараз вони з дружиною стояли перед дверима сараю та спантеличено переводили погляди з тоненької цiвки порошку на важкий iржавий замок.

Постоявши так кiлька довгих хвилин i почухавши досхочу потилицю, Сидiр Силович нарештi вiдважно ступив уперед, узявся за дверну ручку -- i вiдскочив вiд несподiванки! Замок тихенько клацнув i впав на траву, а дверi з ледь чутним рипом розчинилися, вiдкриваючи таємничу напiвтемряву...

Роздiл другий

ВИНАХIДНИК ХРИСТОФОР ТЮЛЬКIН

У цей час учень третього "А" класу Христофор Тюлькiн сидiв на уроках i гiрко розмiрковував, що ж йому сьогоднi робити.

Рiч у тiм, що його ось уже мiсяць переслiдував здоровило-восьмикласник на прiзвисько Бевзь. Вiн мешкав на тiй же вулицi, що й Христофор, i вважався грозою всього кварталу.

Бевзь таки справдi був здоровилом, особливо в порiвняннi з худеньким, тендiтним i капловухим Христофором, окуляри якого весь час сповзали з його малесенького, наче кнопочка, носа. Бевзь був не по лiтах високий, вищий на двi голови за Тюлькiна, мав довжелезнi, наче в мавпи, руки, на яких буграми проступали м'язи. Та й взагалi, його зовнiшнiй вигляд справляв гнiтюче враження на всiх навколишнiх хлопцiв.

Христофор Тюлькiн якось порiвняв Бевзя з неандертальцем. I хоч Бевзь i гадки не мав, що це за один, вiн образився, -- тож Христофор мав чудову нагоду пересвiдчитись на власному досвiдi, наскiльки важкi у Бевзя кулаки.