Тiм, слухаючи його, то бiлiв, то червонiв на лицi. Та помалу обличчя хлопцеве набуло природної барви - свiтло-смаглявої, як у небiжчицi мами, - i вiн вiдказав, iще трохи затинаючись:

- Адже ж... дiтям, мабуть, не дозволяється грати на грошi...

Та незнайомець не вiдступався.

- Воно-то так, - погодився вiн, - але якраз на цьому iподромi не боронять грати й дiтям. Я, звiсно, не кажу, що тут це дозволяють, але принаймнi дивляться крiзь пальцi. Ну то як, Тiме, береш цього квитка?

- Так я ж вас зовсiм не знаю, - тихо вiдповiв Тiм. (Аж тепер вiн помiтив, що незнайомець називає його на iм'я.)

- Зате я тебе знаю дуже добре, - сказав чоловiк. - Я був знайомий iз твоїм татом.

I Тiм наважився. Хоч йому й не вiрилося, що батько мiг знатися з таким вичепуреним паном, але ж цей пан знає, як його, Тiма, звуть, то, певно, якось знав i татка.

Повагавшися ще трохи, хлопець узяв заповнений квиток, вийняв iз кишенi п'ять марок i рушив до каси. В ту мить iз гучномовцiв оголосили, що починаються другi перегони, i картатий пан гукнув Тiмовi навздогiн:

- Швидше, хлопче, а то касу зачинять! Ось побачиш, мiй квиток щасливий!

Хлопець вiддав дiвчинi-касирцi грошi та заповнений квиток i дiстав назад вiдрiзаний купон. А коли обернувся до незнайомця, того вже й знаку не було.

Почалися другi перегони, i той кiнь, що на нього поставив Тiм, виграв, набагато випередивши всiх iнших. Хлопець одержав таку купу грошей, якої ще зроду не бачив. I знову Тiм то бiлiв, то червонiв, та цього разу з радощiв i гордостi. Сяючи, показував вiн усiм свiй виграш.

Та диво дивне - як близько одне вiд одного живуть радiсть i смуток! Враз Тiмовi знову згадався похований сьогоднi тато. Адже татовi нi разу не пощастило стiльки виграти... Хлопцевi набiгли на очi сльози, i вiн мимохiть привселюдно заплакав.

- Гей, малий, ну хто ж це плаче, маючи таке щастя! - пролунав раптом поруч нього чийсь голос - густий рипучий бас.