БУРМИЛО: Воно-то, конешно, так... Але...

КНИШ: Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв хiба ж такий! На десять рокiв буде...

БУРМИЛО: Ги-ги!

КНИШ: ...Вермахт щедрий...

БУРМИЛО: А що ж, конешно...

КНИШ: Має бути двадцять залiзних... Точно... А якiсть... Бронебiйна... Р-раз - i нету! Будьмо!

Чути дзенькiт склянок, - мабуть, Книш i Бурмило випивають.

КНИШ: Купимо в Києвi, що треба, i за дiло!

БУРМИЛО: Сам не можеш?

КНИШ: Якби я мав час, i якби плавав так, як ти, я б взагалi без тебе обiйшовся.

Бурмило щось прохарамаркав, ми не розiбрали анi слова.

КНИШ (роздратовано): А... хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удачно, що мене посилають з цiєю екскурсiєю шкiльною...

БУРМИЛО: Ну, гаразд! Завербував.

КНИШ: Тiльки ж - нiкому-нiкому! Жоднiй живiй душi. Бо - як довiдаються...

БУРМИЛО: Щоб я бога не бачив! Що я - маленький! Це ж таке дiло...

КНИШ: Ну, до завтра!

I все. Запанувала тиша. Певно, Книш i Бурмило вийшли з сарая.

Ми перезирнулися.

Не знаю, якi були очi в мене. Але Явинi очi горiли i свiтилися, як у хорта. А що! Хотiв би я глянути на вашi очi, якби ви почули таку розмову.

- Га?! - роззявив рота я.

- Га?! - роззявив рота Ява.

Але нiчого бiльше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий заливистий голос шкiльного дзвоника. Ми так i застигли з роззявленими ротами. Захопившись таємнично. розмовою, ми зовсiм не помiтили, що Собакевич кудись зник. I от... Навкарачках, по-собачому, ми швидко подряпалися крiзь гущину i вистромили з кущiв голови.

Попiд вiкнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвiр'ю Собакевич. Метляючись на шиї в нього, деренчавзаливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипали з класiв учнi. З вiкон, здивовано позираючи на годин. пики, виглядали вчителi. На ганку з'явилася Галина Сидорiвна.