Один раз, коли Ява схопив Контрибуцiю за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима i сказала:

- Му-у!

У перекладi з коров'ячої це, мабуть, означало: "Iдiть, хлопцi, отсюдова. Не займайте мене".

Але ми вчасно не зрозумiли попередження.

Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобiй. Явi було соромно передi мною за свою Контрибуцiю - це я бачив.

Нарештi розлючений Ява крикнув:

- Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що - боїшся?.. Ну, то я сам!

Вiн розмахнувся i дзибнув Контрибуцiю ногою по губi. I раптом... Раптом я побачив Яву десь високо в небi.

I звiдтам, з неба, почув його вiдчайдушне верескливе:

- Вва-вай!

Вiн почав бiгти, по-моєму, ще в небi. Бо коли ноги його торкнулися землi, вiн уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетiли в ставок, здiймаючи цiлi гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж на серединi. Те, куди ми влетiли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись дiйсно тут був величенький ставок-копанка. Але вiн давно пересох, замулився i перетворився на звичайнiсiньку .калабаню. У найглибшому мiсцi нам було по шию. Саме у цьому мiсцi ми зараз i стояли, вiдсапуючись.

Контрибуцiя бiгала навколо калабанi i мукала на нашу адресу якiсь свої коров'ячi прокльони. В калабаню лiзти вона не хотiла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.

Ми стояли i мовчали.

Дно калабанi було грузьке, замулене. Ми по самiсiнький пуп стояли в бридкiй слизькiй багнюцi. Тiльки вiд пупа до шиї була вода - брудна, каламутна i смердюча. Справжнiсiнькi помиї. Довго ми тодi стояли з Явою в отих помиях. Пiвгодини, не менше.