Надворі тільки-но почало сіріти, а Соня вже прокинулася від нетерплячого пошкрябування кігтів по шибці. Дівчинка знехотя вилізла з-під теплої ковдри й відхилила штору.

У вікно зазирав Чу в бабусиному чепчику на маківці та з хвацько обмотаним довкола шиї шарфиком.

— То ми йдемо до шкока-школи? — спитав Чудовисько, коли дівчинка відчинила вікно.

— Ти…м-м-м… Ти б ще серед ночі прийшов. Я могла поспати ще цілу годину. Я ж так пізно вчора лягла. Дякую, до речі, що приніс із лісу.

— Е, це я тобі дякую, якби не ти… А що — бабуся сварилася?

— Було трохи. Я ж іще ніколи так допізна не вешталася. Вона навіть у міліцію хотіла дзвонити, щоб шукали мене. Ну нічого, я пообіцяла, що більше так не буду.

— Ясно. То ми що, до шкока-школи не йдемо? — розчаровано протяг Чу. — А навіщо ж я свій костюм прасував?

— Не до шкока-школи, а до школи!

— Ну, до школи, чи як її там. На маскарад.

— Йдемо, йдемо, — заспокоїла друга Соня. — Зайди спочатку.

Чу заліз до кімнати й одразу ж пішов до великого дзеркала, що висіло на стіні.

— До школи йти ще дуже рано, — пояснила Соня — Я спершу маю почистити зуби, поснідати…

— Чистити зуби? — Чу відірвався від захопливого заняття — розглядання себе у дзеркалі. — Навіщо це? Я ніколи їх не чищу.

— І, скажу тобі, дарма, — мовила Соня. — Коли хочеш знати, в тебе з рота не ромашками пахне.

— Ну то й що? — знизав плечима Чу. — В мене ж у роті не клумба.

— До того ж, — додала дівчинка, — ікла в тебе геть жовті.