— Справді, — крізь зуби відповів Чудовисько, вишкірившись у дзеркало.

— Це негігієнічно й неестетично, Чу, зуби потрібно чистити. Я подарую тобі свою стару зубну щітку й начавлю в порожній тюбик трохи пасти, хочеш?

— Е, давай, — стенув плечима Чу.

— Соню! — раптом почулося в коридорі. — Час прокидатися!

— Мерщій за шафу! — наказала дівчинка. — Бабуся йде.

Чу хутенько заховався.

— Вже йду, ба! — гукнула Соня і рушила до дверей.

— Сиди тихо, — наказала вона своєму рожевому другові й пішла чистити зуби.

— Я тим часом зліплю баранця, — пошепки промовив Чу сам до себе. Виявляється, увесь цей час він розминав у лапі добрий шмат пластиліну.

Коли Соня повернулася до кімнати, Чу вже встиг зліпити п'ять баранців.

— Правда, ось цей маленький — дуже симпатичний? — спитав Чудовисько.

— Правда, — погодилася Соня. — На ось, я тобі сосиску принесла. Ти, мабуть, і не поснідав.

— Е, — Чу взяв сосиску й одразу проковтнув. — Я справді трохи голодний.

— Бабуся вже взула кеди и пішла на вулицю, вона в мене щоранку бігає по три кілометри. Можемо спокійно вирушати на маскарад.

— Кеди взимку?! Вона ж замерзне!

— Не замерзне. Кеди таткові — на чотири розміри більші. Бабуся запросто вдягає під них товсті вовняні шкарпетки. Ходімо!

Вони вийшли з дому й попрямували до автобусної зупинки. Приїхала маршрутка. Пасажири дуже здивувалися, коли Соня й Чу увійшли в салон. Автобусик був майже повний, тому довелося стояти. Усі люди постійно озиралися на незви¬чайного пасажира, а одна бабуся почала щось тихенько бубоніти — мабуть, молилася. Раптом маршрутка смикнулася, зупинилася і заглохла.

— Шановні пасажири! — почувся голос водія. — Машина зламалася. Просимо залишити салон. Маршрутка далі не йде. Пасажири знехотя почали підніматися зі своїх місць.