«Справді, як мені не соромно, — подумала дівчинка, — я ж знаю, що чудовиськ не буває. Мабуть, мені просто здалося». Соня сіла на м'який килим і знову взялася до свого пластилінового баранця.

— Е, нікудишній баранець, — раптом почувся чийсь грубенький голос.

— Я знаю, — промовила Соня й спохопилася: в кімнаті, окрім неї, нікого ж немає! Чий це тоді басок?

«Оце-то досиділась зачинена, — про себе міркувала дівчинка, — то мені чудовиська за вікном ввижаються, то якісь голоси вчуваються…»

— Кепськувато розім'яла пластилін, — знову промовив той самий загадковий голос.

— Хто тут? — перелякано запитала Соня.

— Це я.

— Я — ц-це хи-хто?

— Я — це я, чудовисько, — почулося у відповідь.

— С-справжнє чу… чудовисько? — загикуючись запитала дівчинка.

— Можеш подивитися, — відповів голос. — А де ти?

— Та ось же, за вікном.

Соня підійшла до вікна — люди добрі! Там справді стояло чудовисько. Воно було наче маленький стіжок сіна — не набагато вище за Соню, але з доволі великою головою, волохате, та ще й засніжене. Щоправда, сіно не буває такого яскраво-рожевого кольору та ще й (Соня лише тепер це розгледіла) в синю цяточку.

— Можна в гості? — спитало чудовисько.

— А т-ти не ку-кусаєшся? — спитала ошелешена Соня.

— У…у, — відповів несподіваний гість.

— Ну, то залазь, — Соня розчинила вікно й тут-таки для хоробрості вигадала: — Тільки дивись мені, бо я чемпіонка класу з бойового гопака.

— Е, а я чемпіон лісу з пластилінових баранців, — й бровою не повівши, вигадало чудовись¬ко, спритно залазячи на підвіконня.

— А звідки ти тут узялося? — запитала Соня.

— Е, катався на вихорі, а потім дай, думаю, зайду. Знаєш, мені в лісі так самотньо.

— Ух ти! На вихорі! А я на санчатах люблю. З гірки. Або на лижах.

— Е, на вихорі краще, — запевнило дівчинку чудовисько.