— Я на вихорі не вмію, — чесно зізналася Соня.

— Е, навчу, якщо не забоїшся.

— Це я забоюся! — Вже зовсім осміліла Соня. — Ану, пішли, зараз я тобі покажу, як я забоюся. Ми з Сашком…

Соня штовхнула двері.

— Ой! Тільки мені на вулицю сьогодні не можна виходити. Бабуся заборонила. Вона в мене добра, але сувора.

— А батьки як?

— Я з бабусею живу, — пояснила Соня. — Мій татко працює дипломатом у одній африканській країні, я весь час забуваю, як вона зветься. І мама там з ним. А мене не взяли. Бо там, кажуть, кома¬рі отакенні, дуже небезпечні. Й у школах нашої мови не розуміють. А мені ж треба вчитися… Я вже так скучила за своїми. Але татко з мамцею за декілька місяців повернуться. І привезуть мені справжнього балакучого папугу. Уявляєш?! Ото клас буде! Вчитиме за мене вірші напа¬м'ять, я на уроці тільки рота розкриватиму, а папуга з-під парти буде вірша шпарити! «Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями сопуть…» Сильно придумано, правда? Ніхто не здогадається!

— Виходить, ти декілька місяців сидітимеш зачинена? — скривилося чудовисько.

— Та ні, тільки сьогодні. Та й то — з перервою на обід.

— Е, тоді це не страшно. Можемо баранців поліпити. Я вже казав тобі, що я чемпіон з баранців?

— Угу, — кивнула Соня. — А тебе як звуть?

— Та ж Чудовисько.

— А мене — Соня. Ти хлопчик, правда?

— Я — чудовисько, — шморгнуло носом Чудовисько.

— Я мала на увазі: ти він, а не вона?

— Та, мабуть, він, — стенув плечима несподіваний гість і взявся розминати пластилін.

Чудовисько справді був мастаком баранців ліпити. Вони в нього виходили дуже акуратні й симпатичні. Коли баранців уже було з пів-отари, Чудовисько підхопився.

— Буду йти, — пробасував він, — уже вечір.

— Приходь ще, — сказала Соня, відчиняючи вікно. — 3 тобою цікаво, Чудовисько в горошок.

— В горошок, в горошок. Я в бабу вдався, — кивнув Чудовисько. — Бувай!