— Ти чий це? — нарешті роздивилася Соня. — Ану, йди-но сюди!

Собача підбігло, весело вимахуючи чорним хвостиком, і почало тицятись мокрим носом у руки дівчинки.

— Замерз, мабуть, і їсти хочеш, правда? — погладила цуцика Соня. — Де ж твій господар, га? Песик, звісно ж, нічого не відповів, а просто подивився прямо в очі дівчинці, схиливши набік голівку.

— Що ж мені з тобою робити? Ну гаразд, ходімо, я тебе нагодую.

Соня встала й поманила собачку за собою. Він, ні хвильки не вагаючись, подріботів слідом. Спочатку Соня раз по раз оглядалася, чи не передумав песик і не відстав, але той біг так охоче, що далі дівчинка просто йшла своєю дорогою й лише зрідка зиркала через плече. Собача, не відстаючи, бігло за нею.

Соня давно мріяла про песика, але батьки… Вони вважали, що собака відволікатиме її від навчання. Словом, про чотирилапого друга ніхто й слухати не хотів, і згодом дівчинка й сама все рідше згадувала про свою заповітну мрію. «Але ж зараз батьків немає, — міркувала Соня, згадавши про призабуте бажання, — а з однією бабусею вже якось домовлюся. Поживе, принаймні, пару місяців, доки батьки з Африки повернуться, а там видно буде. Вони ж, певно, так скучать за мною, що, може, й дозволять його залишити».

— А це ще хто такий? — здивувалася Сонина бабуся, відчинивши онуці двері.

— Це… песик, — відповіла дівчинка. — Він голодний.

— Я хотіла б знати, чий він, цей песик.

— Ну… я подумала, що він… міг би бути моїм, — несміливо відповіла Соня. — Поглянь, який він милий. І в нього точно немає бліх, я перевірила.

— Соню, — повчально сказала бабуся, — ти ж чудово знаєш, що твої батьки були б не в захваті від цієї ідеї.

— Ну, ба, ну нехай він побуде у нас, хоча б доки вони не приїдуть.

— Сподіваюся, ти знаєш, що пес — це не забавка, про нього слід гарно дбати, вигулювати його, годувати… — продовжувала бабуся. — До того ж, як ми можемо взяти до себе собаку, не знаючи, ані звідки він, ані як його звуть? Прощайся з ним, дорогенька, нехай іде додому, — бабуся розвернулася, щоб іти на кухню.