Отак думала собі Соня, бредучи засніженим лісом. А ще вона думала, що тепер єдиним її порятунком може стати Чу. І ось попереду, зовсім поруч, щось блиснуло.

«Ну все! — подумала дівчинка. — Це вовчі очі світяться. Ох і дурепа я! Ну чого було сюди телющитись?!»

Соня почала гарячково шукати рятунку. — На дерево! — блискавкою сяйнула рятівна думка. — Треба залізти на дерево. Там мене вовки не дістануть.

Соня швидко обрала нетовстий, але високий крислатий дуб і спритно видерлася на нього. Вмостившись на розлогій гілляці, вона глянула вниз і ледь не зомліла.

Краще б там була зграя голодних вовків, бо від того, що дівчинка побачила, можна було одразу стати заїкою на все життя.

Дуб, на якому сиділа Соня, ріс на краю великої галявини, посеред якої палало вогнище (ось що то блищало і ввело її в оману!). А навколо багаття… Матінко моя! Та ж там просто кишіло від чудовиськ!

І однорукі, немов гральні автомати, і триокі, наче світлофори, і рогаті, мов лосі, і волохаті, як рок-музиканти, і пухирчасті, наче огірки, і слизькі, мов слимаки, і лускаті, наче карасі, і гривасті, мов коні, і ластоногі, наче водолази, й ікласті, мов кабани, і пазуристі, наче вчителька хімії Ельвіра Олександрівна, і кошлаті, мов барани, і лисі, наче колобки, і велетенські, як динозаври, і дрібні, наче хрущі, — усі вони були різні, геть не схожі одне на одне. Проте всі чудовиська мали одну спільну рису: були бридкі й потворні. Усі, крім одного. Крім Чу.

Він стояв побіля самого вогнища, припнутий за одну ногу до товстелезного стовбура зі зламаним верхом. А навколо нього, по краях галявини, стояли всі ті почвари.

Аж ось одне, чи не найбільше, чудовисько з великим оком нижче спини вийшло до вогню і підняло догори лапу, в якій тримало кривий, покручений костур з таким самим покрученим корінням угорі. Чудовиська, які до цього гамірливо патякали між собою, враз затихли.