— Який ти ще молодий, Романе, — сказав професор сумовито. — Але маєш рацію: життя доти чогось варте, доки ми живемо його справами, як це робиш ти…

Друзі деякий час мовчали. Верхар розчісував пальцями сивувату борідку, потім підвів ясно-сірі очі на капітана:

— Ну, а якщо це два окремі вбивства, то з якою метою? Вбивцю, звичайно, можна буде виявити лише наприкінці слідства.

Завірюха безпорадно розвів руками:

— Якби я знав мотиви злочину, то міг би досить точно сказати, хто злочинець. А я, розумієш, нічого певного не знаю. Мої передчуття і здогади мають для прокурора не більше значення, ніж сни забобонної жінки Ти питав про факти, які б спростовували наслідки попереднього слідства. На жаль, у мене їх немає. Принаймні, поки що.

— Чим же тепер ти займаєшся?

— Перевіряю результати першого слідства. Намагаюся знайти відповідь на запитання, що напрошуються самі собою, хоч їх чомусь обминув слідчий. Правда, я й не дивуюсь йому. Людина, яка веде одночасно кільканадцять справ, не може бути дуже чулою, особливо якщо все здається ясним.

Професор Верхар вилив у чашку решту кави і подав гостеві цукор. Було помітно, що він робив це, думаючи про справу “Веста”. Капітан не заважав приятелеві, йому вже не раз допомагали ці, на перший погляд, побіжні афористичні висловлювання психолога, який, маючи конкретні факти з життя, одразу шукав для них певних формул і теоретичних узагальнень.

— Звичайно, ти повинен бути готовим до того, що твої передчуття і здогади не справдяться, що тут просто вбивство через ревнощі, а потім самогубство вбивці, — почав після паузи професор.

— Я готовий, але мушу пересвідчитися, що це саме так, дістати незаперечні факти і докази, — вперто відповів Завірюха.

— Ревнощі часто призводять до злочину, та коли це не патологічний прояв ревнощів, який буває у нервовохворих, то вбивця мав би дуже, до нестями кохати особу, яку так жорстоко карає. Подружжя Рем довго жили разом?