— Вона-то сказала! Мало що люди балакають! Її покоївка говорила тому, що в рукавичках…

— Зажди! Слово честі, нічого не розумію! Що за покоївка? Кому вона говорила?

— Покоївка? — невдоволено перепитав Юрек і ласкаво пояснив: — Та це ж імперіалістична домашня допомога в білому фартушку… В цілому нічого собі дівонька. А той, у рукавичках, то ваш колега за фахом, тільки закордонний…

Завірюха примирливо знизав плечима:

— Ну, то й що казала та імперіалістична домашня допомога закордонному начальникові?

— Казала, що вона нічого не чула й нікого не бачила.

Капітан відчував, що в нього уривається терпець.

— А насправді бачила когось? Кажи ясніше, бо ми й до управління доїдемо, а ти так і не встигнеш нічого розповісти. Якого дідька ти так плутаєш?

— Я плутаю? Виходить, це я винен, що та спритна жіночка морочила голову всім. Та й не п’ять хвилин, як я вам, а добрі дві години, поки йшла вистава.

— То хто ж, кінець кінцем, убив і чому?

— Я ж вам казав: убив той піжон, що був з нею. Але, правду кажучи, і він не винен. Забив, бо не хотів, щоб старий почастував його свинцем із свого пістолета. А здоров’я старого дозволяло це зробити, хоч жіночка твердила інше. Бачите, вітрогонка звела їх, як півнів, і влаштувала собі справжній “театр” — нехай, мовляв, стрибнуть один на одного з пістолетами, побачимо, хто швидше і влучніше стріляє. Ну і виявилося, що швидше стріляє молодий. Нічого дивного, він здоровий парубійко.

— І потім цей парубійко, намагаючись уникнути відповідальності, зробив так, щоб подумали, ніби старий покінчив життя самогубством? — перепитав капітан.

— Так і було, — підтвердив Юрек В’юн, хвацько під’їжджаючи до управління міліції.

3

— Що нового? — спитав Завірюха секретаря-друкарку, яка саме закладала в машинку перший за цей день аркуш паперу.