— Мамо! — долетів з сусідньої кімнати плаксивий хлопчачий голос. — Янек б’ється!

— Якщо “б’ється”, то тобі не болить… — почувся штучний бас старшого сина.

Марія зітхнула. Для неї теж почався новий звичайний день…

***

— Так от, розумієте, пане начальник, — вів далі Юрек, лавіруючи своєю “Варшавою” поміж автомобілями, — ця жіночка розважалася з тим піжоном, а її старий був таким недотепою, що нічого не помічав.

— Стривай, стривай, яка жіночка, з яким піжоном? — запитав капітан: неуважно слухаючи шофера, він не вловив змісту вчорашньої вистави.

— Ну та, про яку я розповідав, — пояснив Юрек, спритно обминаючи великий грузовик, що забарикадував вузьку Мокотівську вулицю.

— Ну й що було далі?

— А далі ця жіночка надумала зжити із світу свого старого. Якось приходить вона до того піжона і каже, що старого вже нема. Під час невеличкого родинного непорозуміння вона подряпала йому череп кулею з пістолета.

— Значить, застрелила? — перепитав капітан.

— Авжеж. А той їй відповідає, що то небезпечно, бо за це міліція посадить її до буцегарні. Тоді нікчемна баба посилає його до свого родинного гнізда, зробити з старого самогубця…

— А-а, значить, він повинен був створити враження самогубства? — Завірюха почав слухати уважніше. — А далі що?

— Далі, пане начальник, був Содом і Гоморра, або, просто кажучи, страшенна плутанина. Коли на сцену вийшов пан начальник…

— Я?

— Та ні, не ви, інший начальник, ще з імперіалістичної поліції… Отоді й почалася свистопляска… Виявилося, що жіночка не до смерті прибила свого старого, а зробив це той недотепа, її піжон…

— Нічого не розумію. Вона ж сказала…