— Я, друже, не керую, а працюю, — мовив Завірюха, сідаючи поряд з шофером.

— Говори до гори, а гора горою, пане начальник… — сказав Юрек, натискуючи педаль стартера, але одразу ж схаменувся. — Пробачте, будь ласка, це якось само вирвалось! Є таке прислів’я, ви, мабуть, знаєте!

— Знаю, знаю… А язик у тебе, мов суха мітла, — посміхнувся капітан. За рік він встиг полюбити цього спритного хлопця, який ніколи не ліз у кишеню за словом і був прямо-таки віртуозним шофером. Саме через це Юреку В’юну багато чого прощали.

— Щось ви, пане начальник, сьогодні наче не в собі… — зауважив Юрек, шкірячи трохи попсовані зуби.

— А що? — схаменувся капітан.

— Мотор уже кілька хвилин працює, а я так і не знаю, куди їхати…

— А-а… Їдьмо додому, на Мокотів. Там почекаєш, а потім одвезеш мене в Палац культури. І на сьогодні — все.

Автомобіль рушив. За кілька секунд вони в’їхали на яскраво освітлений прямокутник площі імені Дзержинського. Юрек впевнено маневрував у густому потоці автомобілів, який перекочувався через перехрестя двох вулиць — траси Схід—Захід і Нової Маршалківської. Він щось говорив капітанові, але той не звертав уваги, бо в думках знову і знову розбирав окремі свідчення у справі, яку вчора йому передали. Ця справа ще в районному відділенні міліції дістала умовну назву “Веста” і потрапила до Завірюхи в основному закінчена. Коли прийняти версію самогубства, то все тут здається ясним мов день. Але річ у тому, що, як слушно зауважив прокурор, самогубство це…

— “Чудове самогубство”…

Лише ці два слова з усієї балаканини Юрека В’юна дійшли до свідомості капітана, проте й цього було досить, щоб він опам’ятався і схопив шофера за рукав:

— Що ти сказав?

— О, боже, пане начальник, якщо ви так хапатимете за руку, то ми вріжемось в який-небудь стовп! У мене чутливе серце…

— Ти казав про якесь самогубство? — добивався капітан.