Вероніка Галка була вже немолода з спотвореним віспою грубим обличчям і товстими випнутими вперед губами.

Завірюха запросив її сісти. Жінка сіла, пильно дивлячись на письмовий стіл. Капітан простежив за її поглядом і мало не вилаявся: на столі грізно чорнів забутий пістолет. Завірюха сховав його в шухляду.

— Це з нього вбито мою господиню? — спитала Галка, перевівши погляд на капітана.

— Ні, не з нього, але з подібного.

— У хазяїна був такий самий дома, — сказала вона і жалісно похитала головою. — Тому я й думала, що це той самий.

— Вашу господиню вбито з іншого пістолета. А ви часто бачили пістолет пана Рема? — поцікавився Завірюха.

— Часто не часто, але кілька разів бачила. Пан Рем-після кожної подорожі чистив його і змазував… Хто б міг тоді припустити, що пан Рем… — вона витерла рукою очі, хоч капітан і не помітив сліз.

— Ви довго працювали у Ремів?

— Недовго. На різдво буде три роки.

— Ну і як вам працювалось? Хазяї були добрі?

Знову той самий жест — витерла сльози, яких не було, а потім відповіла без ніякого почуття:

— Господиня була дуже добра. Справедлива, доброзичлива, не капризна.

— А хазяїн? — швидко спитав капітан.

— Хазяїн… — Галка трохи завагалася. — Хазяїн теж був добрий. Для мене був добрий, може, тому, що я рідко бачила його. Коли він повертався з роботи, мене вже не було, а коли я приходила, то не було його. Я не жила у Ремів, а тільки приходила працювати. Ні, не можу сказати нічого поганого про пана Рема. Не хотіла й вірити, як почали говорити, що то він… — голос її затремтів — можливо, жінка згадала той страшний ранок, коли в спальні побачила труп своєї господині — і Галка замовкла.

Завірюха не спускав з неї очей: тепер було найважливіше не пропустити жодного відтінку в голосі свідка, жодного несподіваного здригання м’язів на її обличчі.