— Ну, а він що? — спитав Завірюха, усе ще не втрачаючи надії щось виловити з цієї балаканини.

— А він каже: “Я не католик”, і виходить з кухні. Єзус-Маріє, коли він отаке сказав, то я думала, що мене облили окропом. Зразу ж після обіду пішла до хазяйки, мовляв, я людина віруюча і хочу знати, що означають слова пана Рема. Пані якось зашарілася й каже: “Ми не католики, а протестанти, та зрештою це не має значення”, “Як кому, — відповіла я. — Для мене це важливо”. І все-таки, як бачите, я лишилася, бо протестант це теж християнин, хоч і гірший.

Сорок п’ять хвилин Вероніка Галка заливала капітана потоком слів, з яких більшість не становила для нього ніякої вартості, але час від часу в цьому потоці дрібниць і своєрідних філософських міркувань траплялося дещо важливе для його підозрінь і припущень. Тоді капітан занотовував на аркушику одне речення або лише кілька слів: “Постійні гості: начальник, лисий, товстий, в окулярах; якийсь “елегентний” пан, сивий, їздить власним автомобілем, сестра Вільгельміни, неодружена, живе в Лодзі і чимось торгує”.

На іншому аркуші капітан записав: “Прослухати стрічку магнітофона”. Він зробив цей запис тоді, коли Вероніка розповідала про “грамофон, на якому можна так зробити, що людина чує навіть саму себе”, і яким буцімто часто любила гратись Ремова.

З розповіді Вероніки поступово вимальовувалися картини буденного життя Ремів. Воно було добре відрегульоване, як хороший годинник. Рем щоденно точно о пів на восьму йшов на роботу і повертався о п’ятій або шостій годині вечора. Що він робив протягом цього часу — Вероніка Галка, звичайно, не знала. Зате добре знала і точно змалювала життя Ремової: різні домашні справи, покупки, зустрічі з кравчинею і кількома подругами, “забави” з магнітофоном. Раз на місяць господарі ходили в театр, раз на тиждень дивилися фільм по телевізору.