— Пан Рем був такий точний, — розповідала Вероніка, — що коли протягом тижня по телевізору передавали два цікаві фільми, то він наказував дружині вибирати один, який би вони дивилися разом. “Я не для того купив телевізор, щоб він крав у мене кожну вільну хвилину”, — цитувала свого чоловіка пані Рем, скаржачись на нього робітниці.

— Видно, у пана Рема було дуже багато роботи, — сказав Завірюха.

— Ой, було, було, — зітхнула Вероніка. — Покійниця не раз і не два нарікала, що, повернувшись додому, чоловік ще працює до пізньої ночі; а вона через кухню та його сорочки світу божого не бачить…

— А що він робив ночами?

— Того я не знаю, — знизала плечима Галка. — Але вранці я разом з хазяйкою часто ховала в сейф, який стоїть у кабінеті пана, величезні аркуші паперу з різними цифрами і написами. А недокурків після такої ночі, кажу вам, зо три дюжини лежало в попільничці. Бо треба визнати: на підлогу пан Рем ніколи попелу не струшував — такий акуратний був…

На аркушику Завірюхи з’явився новий запис: “Документи в сейфі”. Минали хвилини, чверті години. Капітан відчував, що вже стомився. Необхідність пильно стежити за словами Вероніки, старанне виловлювання того, що могло згодитися для слідства, непомітне спрямування потоку її красномовства на справи, які становили інтерес — усе це дуже стомлювало. Розмова з Веронікою Галкою триває ось уже півтори години. Капітан зітхнув: лише півтори години! Попереду ще два свідки, консультація з доктором Калюжним, а він уже так стомився, наче молотив. Завірюха вирішив закінчити допит.

— Ви пам’ятаєте ті слова, які пані Рем сказала вам незадовго до смерті?

Вероніка часто закліпала безбарвними віями і якось напівсвідомо спитала: