— Що ви тут робите?!

— Я тут… того… — почав той белькотіти, злякано дивлячись на капітана.

— Хто ви такий? — рішуче наступав капітан.

— Я Надольський… Маріан Надольський… живу по сусідству… Почув голоси і зайшов глянути, що тут діється…

— А-а, — згадав Завірюха. — Ви так цікавитесь голосами в квартирі своїх сусідів?

— Не завжди, але… ви ж самі розумієте. Цих людей уже немає, а в квартирі, де ще пахне покійником, чуєш їхні голоси… Можна злякатись… А ви, напевне, з міліції?

— З міліції, — сухо відповів Завірюха. — То ви почули крізь ці двері?.. — вказав головою на килим, що висів за письмовим столом.

— Так, — поспішно відповів Надольський. — Коли ми з дружиною знову почули цю сварку між Ремами, то в нас аж мороз поза шкірою пішов.

— Як ви сказали? — Капітан пильно глянув на Надольського. — Повторіть, будь ласка.

— Я кажу, що така самісінька сварка була перед смертю пані Рем. Тоді ж слово в слово отак говорили про вбивство, про якісь кинджали…

Капітан впритул підійшов до Надольського, від якого був вищий на цілу голову, взяв його за ґудзик піджака:

— Ви певні, що то була ця сама розмова?

— Абсолютно впевнений, — сказав Надольський. — Моя дружина може підтвердити. Саме тому ми так налякалися, коли знову почули це. Ми ж не знали, що то магнітофон…

— І саме про цю сварку розповідали слідчому? — допитувався збуджений Завірюха.

— Авжеж, — відповів Надольський впевнено.

— А більш ніяких сварок між Ремами не було?

— Ні. Принаймні ми їх не чули, — обережно відповів Надольський. — Я можу вже йти і заспокоїти дружину, пане інспектор?

— Можете йти. Ще тільки одна дрібничка — покажіть мені свої документи…

Коли Надольський пішов, капітан повернувся до кабінету Рема і, сівши у крісло, затулив обличчя руками.