Коли Верхар повідомив, що готовий слухати, капітан увімкнув магнітофон і підніс до нього телефонну трубку. Напевне, він перемотав більше стрічки, ніж перед цим прослухав, бо в кімнаті почувся вже інший діалог.

“І я б розтрощила череп, коли б так присяглась, як це ти зробив”, — гнівно говорила Вільгельміна Рем.

Стрічка з тихеньким шелестінням розмотувалась, і в кімнаті лунали слова грізної змови, яку на другому кінці телефонної лінії слухав професор Верхар. Після кількох хвилин цієї “незвичайної передачі” професор сказав, що вже досить.

— Ну, і що це таке, на твою думку? — зацікавлено спитав Завірюха.

— А як ти вважаєш? — зволікав з відповіддю професор.

— Я не хотів би нав’язувати тобі своїх припущень, — завагався Завірюха, — але мені здається, що це текст з якоїсь п’єси.

— Тільки не з “якоїсь”, мій голубе, а з першого акту “Макбета” Шекспіра, найвидатнішого твору європейської драматургії. На жаль, не можу сказати, щоб текст читали дуже добре. То, мабуть, якісь аматори. Якщо зустрінеш їх, то передай, насамперед чоловікові, хай дасть спокій цим прекрасним віршам — вони варті того, щоб їх вимовляли уста лише великих артистів.

— Їх уже ніхто ніколи не зустріне, мій друже, — серйозно сказав Завірюха, — ти чув потойбічні голоси.

У трубці запала мовчанка. Нарешті професор коротко спитав:

— “Веста”?

— Авжеж, — відповів капітан. Подякував Верхару за консультацію і хотів уже покласти трубку, коли раптом згадав про дружину. — Слухай-но, ти часом не хочеш сьогодні ввечері піти з моєю дружиною в кіно? Я обіцяв їй, але знову не зможу дотримати слова…

— Як завжди, — засміявся професор. — А в кіно охоче. Зараз подзвоню пані Марії…

Завірюха з полегкістю зітхнув, поклав трубку, обернувся. І в ту ж мить його рука опинилася на рукоятці пістолета. На порозі кабінету стояв якийсь чоловік. Завірюха швидко опанував собою і підійшов до незнайомця.