Його скрутили, перемотузали ще міцніше і шпурнули на підлогу.

— Гаразд… гаразд… — зловісно повторював цивільний, витираючи хустинкою заюшеного носа. — В разі незгоди — будете розстріляні!.. Даю вам п'ятнадцять хвилин на обмірковування.

Він вийшов з каюти, люто грюкнувши дверима.

Лимар лишився насамоті.

П'ятнадцять хвилин!.. Ні, це не жарти!.. йдеться про життя й смерть.

Умирати, та ще отак безглуздо, не хотілося. В бою — інша справа. Але бої давно скінчилися, і радист Михайло Лимар уже почав забувати, як смерть шугала над ним у окопах та на фронтових дорогах.

«А що, як схитрувати?.. Ну, підписати оцей папірець, а потім втекти при першій-ліпшій нагоді?»

Він одразу ж прогнав од себе цю підступну думку: варто схитнутися один раз — і потрапиш до лабет, з яких годі й вирватися. «Переміщені особи!» О, їх міцно тримають в руках, залякуючи, агітуючи, прищеплюючи найгірші людські, — чи, певніше, звірячі, — навички. Краще загинути, аніж стати одним із таких запроданців!

Ну що там оті п'ятнадцять хвилин?.. Викурити дві цигарки, випити кухоль пива десь у буфеті або погомоніти з молодою красивою дівчиною, — ось уже й збігли вони, і не шкода цих хвилин, бо за ними ще будуть та будуть години, дні, тижні, місяці… Але коли п'ятнадцять хвилин — останні в житті, то й набувають вони зовсім іншого сенсу.

Тридцять один рік прожив на білому світі Михайло Лимар. Воював. Працював. Не зробив нічого надзвичайного. І от тепер має зникнути, щезнути, як щезає слід пароплава на поверхні моря.

Ох, як багато було змарновано часу на більярд! Як часто, замість того, щоб посидіти за підручником, він з друзями «забивав козла» так, що аж виляски розлягалися і кісточки доміно тріскалися!.. Не встиг навіть закохатися, — так ото, все шукав кращої… А про свої дитячі мрії й забув…

Давно, ще в технікумі, довідався Михайло, що людський мозок випромінює радіохвилі. І запала тоді йому в голову ідея побудувати такий приймач, щоб з його допомогою читати людські думки.