Але й великому пароплаву доводиться скрутно. Сотні й тисячі залізних кістяків лежать на мілинах цього моря. Вони захаращують і без того вузький фарватер. Відхилитися від лінії, прокладеної на карті — значить рискувати багато чим.

Давно скінчилася друга світова війна, але плавання в морях на підступах до Азії все ще було небезпечним. Затонулі кораблі, мінні поля, численні мілини обмежували маневровість суден. Лоції — морехідні довідники, що їх видають «хазяїни» цих берегів, англійці та американці, — рясніють розбіжними, а часто навіть навмисне перекрученими даними. До того ж, біля воєнно-морських баз щодня закладаються нові мінні поля, і радіостанції Сінгапура, Гонконга, Маніли безперервно попереджають, що до берегів наближатися не можна.

Тайфун шарпав «Ігарку» три дні. Нарешті, вранці третього травня пориви вітру почали вщухати, небо вияснилось. Було визначено координати судна. З'ясувалося, що «Ігарку» однесло на північний захід від звичайного курсу на кілька десятків миль. Цей район, за лоцією, вважався небезпечним щодо мін, тому на теплоході були ввімкнуті ультразвукові локатори і вжито всіх запобіжних заходів.

Після шторму, як це часто буває, запав повний штиль. Було парко, як в лазні; надвечір усе небо знову затягло низькими хмарами. На вершечках щогл, на всіх гострих предметах спалахували тьмяні тремтливі язички полум'я — вогні Ельма. І море було незвичайним: воно світилося прозорим блакитним сяйвом; вилискувала кожна хвиля, сяяла кожна рибка в глибині.

Це було надзвичайне, фейєричне видовище. І пасажири, і члени екіпажу, вільні од вахти, зібралися на палубі, поглядаючи на чудову гру світла.

На носі теплохода, перегнувшись через поручні, стояло двоє — худорлявий невисокий звукометрист «Ігарки» інженер Петро Сергійович Щеглов і височенний широкоплечий радист Михайло Микитович Лимар. Радист, що вперше потрапив у далеке плавання, цікавився всім, як хлоп'я.

— А це що, товаришу інженер? — показав він на довгу світну стрічку у воді.