— Ну, гаразд. — Кисельов доторкнувся до чогось на грудях під сорочкою.

Нахилився, щоб стріпнути штани, і на шиї в нього майнула чорна смужка. Щось висіло в нього під сорочкою на торочці від гітари…

Вони полізли в кабіну.

Я знав, що нам слід вискочити не раніше, ніж машина рушить, бо водії озираються наліво, коли від’їжджають. Я притримав Стьопку — він відкинув мою руку. Федя в кабіні запитував:

— Гроші у тебе знайдуться внести до каси? Я порожній.

— Знайдуться, які тут гроші… Кілометрів тридцять — троячка… Навіщо вони тепер, ці гроші?!

Вони раптом засміялися. Заіржали так, що машину хитнуло. Заревів мотор, і прямо з місця машина рушила задом, із поворотом, наїжджаючи на наш ялівець. Ми розскочилися врізнобіч.

Голубий кузов просунувся в кущі — р-р-р! — машина рвонула вперед, і Стьопка стрибнув, як блоха, й учепився за задній борт. Я ледь відстав, і цього вистачило, щоб Стьопка відштовхнув мене ногами, збив на землю й перевалився в кузов. І от вони поїхали, а я лишився.

Порожнє місце

Я не забився, мені просто зробилося зле. Хвилин зо дві я валявся, де впав, а потім угледів перед носом Стьопчину авторучку, взяв її і підвівся. Пилюга на дорозі майже вляглася, лише вдалині ще клубочилася над деревами. Я постояв, подивився. Закувала зозуля — близько, надривно: “Ку-ку! Ку-ку!..”

Вона голосно прокррічала двадцять два чи двадцять три рази, замовкла, і тоді я побіг на ялинову галявину. Мені слід було поспішати у місто, бити тривогу, виручати Стьопку від цих людей — все я знав і розумів. Мене, як собачку на повідку, тягло на галявину, я мусив подивитися — той пень чи не той?

І я вилетів на це місце і ледве не закричав: пень зник.

Та якби тільки зник!

Він не лишив ніякого сліду, земля кругом не була розрита, ніякої ями, тільки втоптана, прим’ята трава.