Значить, Федя не збрехав, що вчора цього пня не було. Його притягли звідкись. Судячи по траві, недавно — вночі або вранці. Трава під ним не встигла зів’янути. А ось сліди шофера і Феді. Навіть на галявині, де земля добро просохла, вони відбилися, а в сирих алейках були дуже глибокі.

Пень важив центнер, не менше.

“От де справді чортівня, подумав я. — То тягнуть сюди цей нещасний пень, то відвозять… І надто він важкий для ялинового пня”.

Федя сказав так: “Узяти в машину “великий посередник” і відвезти у місто”.

“Великий посередник”… Посередники бувають на військових іграх, вони начебто судді на футболі й хокеї — бігають разом із гравцями.

Так, але люди, не пеньки ж… Ставлять, відвозять…

Зовсім заплутавшись, я заходився шукати сліди тих, хто приніс “посередник” сюди. Не міг він прилетіти на крилах і не міг поважчати, стоячи тут, правда? Так от, жодних слідів я не виявив, хоч облазив геть усі алейки. Хвилин п’ятнадцять нишпорив, власні сліди почав вважати за чужі, і так мені зробилось дивно, не можу передати. Коли поряд зі мною випурхнув птах, я зовсім перелякався і не оглядаючись помчав на велику дорогу.

Автобус

Я вибіг на шосе, на свіжий степовий вітер. Він ураз висушив спину, мокру з переляку й бігу, і я здивувався, який чудовий сьогодні день. Сонце було яскраве, а не затуманене, як кілька ранків підряд. Синиці співали так дзвінко й густо, ніби над лісопарком висіла сітка із скляних голочок. Хоч було ще рано, асфальт уже вгинався під підборами, й кортіло викупатись. Я уявив собі, що скидаю важкі штани і лізу у воду. Купання!.. Про нього годі було й думати. Треба було мчати до Сура, бити тривогу.

Табличка автобусної зупинки жовтіла ліворуч від мене, високо на підйомі. Пробігши до неї, я збагнув, що треба було бігти в протилежний бік, не назустріч автобусу, а від нього, і не вгору, а вниз. Та вертатися було вже не варто, і, якщо нема коли скупатися, я хоч міг поглянути з пагорба на ставки.