Вячеслав Борисович повадився не по-начальницькому. Він увесь час сміявся, кепкував із мене; чому я такий розчервонілий і скуйовджений і що я робив у лісопарку, коли в школі уроки. Я трохи розгубився і грубо спитав:

— А ви чому в робочий час катаєтесь?

Він зареготав, ляснув себе по нозі й вигукнув:

— Питання руба, еге? А чи знаєш ти, що таке нетерпіння серця?

Я похитав головою.

— На пошту прийшов пакет, — сказав він ніжно. — Голубенький. Ти вожені не посміхатися. Настала моя черга. І Нетерпіння серця велить мені одержати голубого листа негайно. Навіть у робочий час— Він потер долоні і вдавано насупився: — Та облишмо це. Як твої успіхи в королеві наук — математиці?

Я відповів:

— Не блискучі.

Вячеслав Борисович мені страшенно сподобався, і ми дуже весело доїхали. Навіть Ленка поводилася по-людському. Розумієте, ці дівчата, тільки-но вдягнуть капронові панчохи, починають на людей дивитися… ну, як би вам сказати? У них на обличчі написано: “Ні, ти не прекрасний принц і ніколи ним не будеш”. Але весела вдача Вячеслава Борисовича діяла на Ленку Медведєву позитивно. Вона всміхалася цілу дорогу і сказала на прощання: “Будь здоровий, привіт Симочці”. Симка — це моя сестра, старша.

Мене висадили на розі вулиці Героїв Революції, навскіс від тиру, і я перебіг вулицю, спустився в підвал і смикнув двері зброярні. Вона була замкнена. Все ще сподіваючись, що Стьопка в залі разом із Суреном Давидовичем, я кинувся туди.

У стрілецькому залі було темно, лише вдалині біліли мішені. Різко, сухо тріщали малокаліберні гвинтівки — троє Хлопців із технікуму стріляли, Сурен Давидович сидів біля корегувальної труби, а Стьопки не було.

Тривога!