Призвичаївшись до темряви, я побачив іще Валерку — він махав мені з купи матраців. Сурен Давидович проговорив, не одриваючись від труби:

— Чого прийшов?.. Добре, Верстович! — Це вже стрільцеві.

Ми могли увірватися до Сура хоч серед ночі у якій завгодно справі або й просто так. Тільки не під час роботи. Сур — чудовий тренер, і сам стріляє найкраще за. всіх. Проклята астма! Сур був би чемпіоном Союзу, якби не астма, я в цьому впевнений.

— Вісімка на “четверту”

Я спитав у Валерки:

— Давно стріляють?

— Щойно почали, — прошепотів він. — А Стьопка де?

— Помовчте, гвардійці, — сказав Сурен Давидович. — Добре, Ільїн! Бийте серію з мінімальними інтервалами!

Я сам бачив, що тренування почалося недавно — мішені чисті. Отже, Сур звільниться за годину. Раніше не відстріляються.

— Не пізнаю вас, Оглоблін! Уважніше, мушку завалюєте!

Неможливо було цілу годину чекати. Я підійшов до Сура й прошепотів:

— Сурене Давидовичу, тривога, Стьопа в небезпеці…

Він уважно глянув на мене, кашлянув, підвівся:

— Стрільці, продовжуйте серію! Валерію, корегуй…

Валерка, щасливий, кинувся до труби, а ми вийшли в коридор. Мені здавалося, що Сурен Давидович дуже сердитий, і я почав поспіхом, збиваючись, розповідати:

— Стьопка поїхав на новому таксі з лісопарку, а в таксі сиділи шпигуни…

— Які шпигуни? — запитав він. — Звідки шпигуни?

Я почав із того, як ішов до школи й побачив Федю-гітариста. Сур слухав неуважно, поглядаючи на двері, очі так і світилися в темному коридорі. Я заспішив. Швиденько розповів, як шофер упав біля пня. Сурен Давидович повернувся до мене:

— Що-о? Теж схопився за серце?

— І ще впав. Це не все, Сурене Давидовичу!

— Он як, не все… — пробурмотів він. — Розказуй, Лесику, розказуй.

Я розказував і мені ставало дедалі страшніше. В лісопарку я на чверть — де там, на десяту так не боявся. Там ми були разом. А де зараз Стьопка? Я боявся, страх як боявся.