Коли я скінчив, Сур пробурчав:

— Незрозуміла історія… Особисто у мене Кисельов викликав симпатію.

— Федя? Ще б пак! — сказав я. — А тепер бачите, що виходить!

— Поки що бачу мало. Пень був дуже важкий, кажеш? — Він скосив очі на двері, звідкіля чулися постріли, і тоді я збагнув…

— Зброя в ньому, а в хустці патрони! — закричав я. — Сурене Давидовичу! А на шиї автомат, на шнурі від гітари!

— Лесику, не поспішай. Зброя? — Він вів мене за плече до зброярні. — Шпигунам нема чого ховати зброю. Я навіть гадаю, що шпигуну просто не потрібна зброя. Пістолетик, можливо. Але маленький, маленький. Бандит, грабіжник — інша річ.

— Шпигун і без зброї? Що ви, Сурене Давидовичу! Завжди пишуть: безшумний пістолет, авторучка-пістолет…

— Авторучка — зрозуміло, — казав Сур, заходячи в зброярню. — Маленький предмет, сховати можна. На тілі зберігається. Навіщо повний пень зброї? Через пень-колоду… Де мій блокнот? Ось мій блокнот. Сядь, Лесику. Я думаю, Що шпигунові зовсім не потрібен пістолет. Шпигун, який вистрілив хоч раз, уже небіжчик… Збігай, будь ласка, і запроси сюди Валерика.

Валерка не дуже зрадів, що його покликали. Він корегував постріли дорослих хлопців, покрикував гордим голосом. Вони теж покрикували: Валерка плутав, де чия мішень. Він зітхнув і побіг за мною, питаючи:

— А що? Тривога? Оце так!

Сур уже написав записку. Він сказав:

— Валерику, час дорогий. Лесик усе розповість тобі потім, тільки не дорогою. Так? (Я кивнув). Так. Ось що я написав заступнику начальника міліції капітанові Рубченку: “Дорогий Павле Остаповичу! Ти знаєш, я через хворобу не можу вийти “на поверхню”. Дуже тебе прошу: зайди до мене в тир, негайно. Не зволікай, будь ласка. Твій Сурен”. Валерику, біжи. Якщо немає дяді Павла, передай записку майорові. Якщо немає обох — черговому по відділу. Запам’ятав? Ти ж, Лесику, шукай Степана. Маєш на це півгодини… ні, двадцять хвилин. А ти, Валерику, передай записку і відразу ж повертайся.