Дівчина, що подавала телеграму, почервоніла — їй було соромно за мене. Федя сказав:

— Тримай, сімейна людино, гоп-ля!

Я не поворухнувся, і цукерка (з правої кишені) впала на лінолеум.

Цієї миті я відчув, що телеграфіст, не підводячи голови і нічого не говорячи, подав Феді знак. І відразу ж зі мною сталося щось страшне: немовби мене проковтнуло щось величезне і я помер, але тільки на секунду чи дві. Величезне виплюнуло мене. Цукерка ще лежала на чистому квадраті лінолеуму, між мною й гітаристом, і він дивився на мене неначе з переляком.

Хтось промовив: “Дуже нервова дитина”. Дівчина хотіла підняти цукерку, та Федя нагнувся сам, поклав цукерку мені в руку й легенько підштовхнув мене до дверей. Бом! — грюкнули двері.

Я стояв на тротуарі, мокрий від хвилювання, як ломовик.

А за склом пошти уже всі рухали щелепами, жували кляті цукерки. Навіть огрядний телеграфіст — я бачив, як він кинув карамельку за щоку.

Вони жваво розмовляли. Хтось показав пальцем, що я стою за вікном, і я зірвався з місця й подався до Сурена Давидовича.

Подвійна обгортка

Стьопка не повернувся. У зброярні Валерка чистив малокаліберний пістолет. Сурен Давидович голився, примостившись на своїй койці під віконцем, у глибині комірчини.

— Гітарист роздає отруєні цукерки! — випалив я. — Ось!

Сур вимкнув бритву.

— Оці цукерки? Чому ж вони отруєні? Он водичка, напийся….

Правда, я страшенно хотів пити. Ковтнув, поперхнувся. Валерка враз стусонув мене між лопатки.

— Відчепися, рудобровкін! — гримнув я. — На пошту він прийшов і роздає цукерки. У правій кишені отруєні, а в лівій — не знаю.

— Знову пошта? Сьогодні занадто багато пошти. — Сур узяв розгорнуту цукерку, оглянув. — Ти кажеш, отруєні? Тоді отруту підмішали просто на фабриці. Диви-но, поверхня карамельки зовсім гладенька. Тепер оглянемо другу. — Він почав розгортати цукерку і засміявся: — Лесику, Лесику! Ти гарячка, а не слідопит… — Сур зняв одного рожевого кота, а під ним самовдоволено рожевів другий, такий самий.