Валерка захихикав. Дурневі було зрозуміло, що той, хто хотів отруїти, не загортав би цукерку в два однакові папірці.

— Кіт у чоботях, — сказав Сур. — Автомат на фабриці випадково обгорнув двічі.

Ох який же я телепень!.. Я неймовірно зрадів і трохи розізлився. Що цукерки не отруєні і Тамара Юхимівна та інші будуть жити — це чудово. Але навіщо він роздавав цукерки? Коли б отруєні, тоді зрозуміло… А звичайні? Чи, може, він переплутав кишені і своїм дав отруєні, а чужим — і мені теж — хороші? Але ж я, я, слідопит!.. У цукерковій обгортці не зміг розібратися. Справді кіт у чоботях! А я все думав: чому намальовано кота з бантиком, а називається “Казка”? Чоботи погано намальовані — не то чорні лапи, не то чоботи. “Попався б мені цей художник!..” — думав я, розповідаючи про події на пошті.

Я настирливо думав про невідомого художника, щоб не згадувати про те, як я помирав. Про це я не розповів, а решту виклав із подробицями. Валерка витріщав на мене очі й ойкав — очевидно, Сур пояснив йому дещо, поки мене не було.

Сур записав моє донесення у блокнот. Потицяв олівцем у аркуш:

— Із правої кишені він пригощав усіх, а з лівої — на вибір. Так, Лесику? В лісопарку він же казав, що треба купити цукерок… Нічогісінькі діла!..

— У лівій отруєні! — страшним шепотом мовив Валерка. — Точно, дядю Сурене!

— Не треба поспішати. — Сур увімкнув бритву. — Романтика добре в міру, гвардійці. Гадаю, що все з’ясується просто і не надто романтично.

— Шпигуни! — сказав я. — Тут не до романтики.

Сур вимкнув бритву.

— Скажи, а я, часом, не шпигун?

— Ви?!

— Я. Живу в підвалі, додому не ходжу, даю хлопчакам дивні доручення. Підозріло?

— Ви хороший, а вони шпигуни, — відповів Валерка.