— Набігався хлопчик, — ласкаво мовив Рубченко. — Вода не холодна в графині? Наковтаєшся холодного — раз-два — і ангіна!

Стьопка і тут промовчав. Навіть Валерці-нетямі стало ніяково — він заусміхався й засяяв своїми очищами: не ображайся, мовляв, дядю Павле, Стьопка хороший, тільки чудний.

Сурен Давидович сказав:

— Стьопа брав участь у цьому ділі. (Рубченко кивнув). Після Альоші він теж дещо розкаже. Добре, Стьопику?

Стьопка пробурмотів:

— Як скажете, Сурене Давидовичу.

Сяк-так я розповідав далі, а сам дивився на Стьопку. Вони з Суром сиділи навпроти світла, тому облич не можна було відрізнити. Я бачив, як Сур подав йому гвинтівку і шомпол, підсунув мастило. Сам також узяв гвинтівку. І вони заходилися чистити. Стьопка відразу витяг затвор, а Сур, притримуючи ствол під пахвою, відчинив тумбочку й дістав пляшечку із пілюлями проти астми. Я в цей час розповів про порожню галявину і про сліди в один бік, а Рубченко кивав і примовляв:

— Так, так… Не було слідів? Так, так… Стривай, Альошо. — Він повернувся до Стьопки. — Ти, хлопчику, до самого міста проїхав на таксі?

Стьопка відповів:

— До місця доїхав.

— Куди ж?

— В’їхав у ваш двір, з боку вулиці Леніна. Через арку.

— Вони тебе виявили?

— Я зіскочив під аркою. Не виявили.

— Молодець! — гаряче мовив Рубченко. — Спритно! Простежив, що вони робили потім?

Цієї миті Сурен Давидович клацнув затвором і пробурчав:

— От негідники! Патрон забули у казеннику…

Капітан повернувся до нього:

— Прошу не заважати! Тут ідеться про державний злочин!

Бач! Я ледве не луснув від гордощів. Казав я їм, казав — шпигунство! І я страшенно здивувався, чому Стьопка не зрадів. Він жбурнув гвинтівку на ліжко і сказав тихим, сповненим відчаю голосом:

— Сурене Давидовичу… Ось він, — Стьопка тицьнув пальцем просто в Рубченка, — він теж хапався за серце перед пеньком. Він — П’ятикутник двісті. Я бачив.