— Що у вас діється? Поки що бачу — чистите зброю. Знову школою нехтуєте?

— Ой, тут таке діється… Ви Стьопки не бачили?

Він Стьопки не бачив. Тут зазирнув Сур і попрохав хвилину зачекати, поки він прийме гвинтівки. Рубченко кивнув на тир і похитав пальцем. Сур сказав: “Вас зрозумів” — і покликав мене віднести гвинтівки. Ого! Рубченко не хотів, щоб його тут бачили, виходить, уже відомо дещо… Я вискочив, бігом потяг гвинтівки. Сур навіть чистку відмінив, щоб скоріше спровадити студентів із тиру, і сам замкнув вхідні двері. Тепер нам ніхто не заважав, а Стьопка, коли що, відімкне тир своїм ключем або подзвонить. Я всівся так, щоб бачити двір крізь вікно. Сурен Давидович причинив двері в зброярню, закурив свій астматол і показав на мене:

— Ось наш доповідач.

Рубченко підняв брови і поглянув досить непривітно. Мабуть, кожен міліцейський начальник здивується, якщо його притягнуть у спеку слухати якогось хлопчиська.

Сур почервонів і сказав:

— Альоша — хлопець серйозний. Розповідай з подробицями, будь ласка, — і розгорнув свій блокнот.

Я почав розповідати і хвилювався що далі, то дужче. “Де ж Стьопа?” — пульсувала в голові думка. Я раптом забув, як Федя познайомився з таксистом, які слова вони говорили біля пенька. Сур підказав мені по блокноту. Рубченко тепер слухав уважно, кивав, піднімав брови. Коли я дійшов до розмови про цукерки — першої, ще на путівці, — грюкнули вхідні двері, і в комору влетів Стьопка.

Ми закричали: “У-рур-ру!” Сурен Давидович сплеснув руками. Степан поривався щось сказати і зненацька побілів, як стіна. “Що за халепа, неначе він найнявся бліднути! — подумав я. — Проґавив він гітариста, чи що?”

Стьопка стояв під дверима, втупившись очима в підлогу — як води в рот набрав. Таким білим я його ще не бачив.

Мабуть, Сур щось збагнув. Відчув, точніше. Він швидко підвів Стьопку до віконця, посадив на койку і налив води, як мені щойно. Стьопка ковтав голосно і випив дві склянки підряд.